Естетика пупсів

«Український театр» №3

#ГлобусУкраїни

#TheGlobeOfUkraine

«Отелло». Черкаський музично-драматичний театр імені Шевченка. Прем’єра – 20 листопада 2004 року. Режисер – Дмитро Богомазов. Художник – Олександр Друганов. Хореограф – Лариса Венедиктова. Композитор – Олександр Кохановський. У ролях: Отелло – Юрій Берлінський, Дездемона – Анжела Іванова, Яго – Сергій Бобров.

Журнал «Кіно-Театр», №2/2007. З інтерв’ю Дмитра Богомазова Лілії Бондарчук

«Дмитро Богомазов: «Як на мене, «Отелло» – найкласичніша п’єса. Це жахливо важка п'єса, від неї можна просто збожеволіти! Черкаський «Отелло» виник, можна сказати, з мого особистого відчуття сутності міста Черкаси. Почавши працювати, ми з постановочною групою гостро відчули його специфіку. Ми побачили Черкаси як місто дітей. Звідси й вирішення вистави – назвімо його естетикою «пупсів». У результаті я зробив із неї комікс – дитячу виставу про доросле життя. Але це умовне визначення».

Газета «Антена», 24.02.2005

«Отелло» – це вистава, спрямована проти традиційного театру». За словами Дмитра Богомазова, необхідність реформування театру – актуальна і гостра проблема. Класичний театр, на його думку, мало що здатен дати молодому глядачеві. А старіти разом зі своїми глядачами театр не повинен. Для того й потрібні експерименти, що приваблять до театру молоду публіку.

… на сцені бігали, механічно сміючись і коливаючись, фігурки роздутих рожевих пупсів, що, на відміну від целулоїдних аналогів із дитячих крамниць, могли гратися у секс і кохання, зраду й ненависть. У декого з глядачів це викликало думки про бутафорію соціальних масок, а декому сумно нагадало відому версію, що всі ми можемо бути лише ляльками у руках вселенської долі. (Інна ГОНЧАРУК)

Газета «Бізнес», 21.02.2005

«Спектакль «Отелло» в епатажній інтерпретації більшість глядачів не зрозуміли. Почасти через те, що Шекспіра ця більшість не читала.

… не враховує добродій Богомазов, що нині Шекспіром у шкільній програмі нехтують, і молодий глядач (на якого, за словами постановника, переважно й розрахований спектакль) не може гідно оцінити сміливі рішення столичного режисера.

… Спектакль здивував. Декорації й звук налаштовували на філософський лад. Але на цьому вся краса, покликана до піднесення, й закінчилась. Актори були вбрані в костюми, створені, як здалося, тільки для того, щоб висміяти й підкреслити фізичні недоліки людини. Старий шекспірівський сюжет був порваний на шмаття, а замість діалогів, що несли емоційне навантаження, зі сцени лунали гортанні звуки недорозвиненої людини…» (Анна ВОЛОСЕЦЬКА)

Газета «Дзеркало тижня», 26.11. – 3.12.2004

«Як і чим зачепити людину в театрі? Як і чим, коли кожен із нас, не похлинувшись чаєм, стає за один телевізійний вечір свідком десятка вбивств? Зло стало прозорим, тобто невидимим. Ми дивимось на автоматну стрілянину й наслідки вибухів, як на лялькові спектаклі. Навіть не так! Ми – немов ляльки, гумово-нечутливі, котрі дивляться ляльковий спектакль. Як і чим?..

… Богомазову в Черкасах якимось чином вдалося вставити у виставу справжній середземноморський місяць і справжній маяк. Все інше у нього до простого умовне. Люди – немов гумові ляльки, надуті до розмірів борців сумо, але без плавок, такі собі телепузики зі цнотливими первинними статевими ознаками. Ну й пристрасті нібито умовні. Це спочатку. А спектакль вийшов зворушливим. І Дездемону (у виконанні Анжеліни Іванової) шкода до щему в грудях, і Отелло. Але Отелло (Юрій Берлінський) по-іншому: печально, що навіюванню піддаються хороші люди, печально, що людина — істота не так мисляча, як програмована чужою підлою волею. У спектаклі маса тонких знахідок… Так, що ще справжнє у Богомазова — текст, шекспірівський.

Дмитро Богомазов – художник, що тонко відчуває час. При тім гідне подивування те, що він, сорокалітній, сформований художник, справедливо числиться в молодих». (Олег СЛЄПИНІН)

Газета «Україна молода» 22.02.2005

«…для втілення трагедії англійського класика черкаським акторам запропонували рожеві тілеса товстунів. Що вже саме по собі вбиває дух трагедії й переводить виставу у вимір пародії, клоунських реприз. Друганов поселив цих голеньких, товстеньких рожевих «поросяток», які навіть не прикривають фіговим листком свої сороміцькі місця, на зеленій галявині, на тлі зоряного неба повісивши великий місяць. Кохановський забезпечив виставу приємною музикою, яка втішає слух італійськими мелодіями. Венедиктова навчила акторів рухатися маленькими, непевними кроками здитинілих здорованів, яких Богомазов примусив розмовляти неприродними голосами. Глядач отримав майже півторагодинну пародію-казку на тему «Отелло». Щоправда, акторам, аби перетворити трагічний сюжет на гротескну комедію, не вистачило потрібного для такої жанрової еквілібристики комічного хисту. Тож уся ця «комедія» дуже швидко починає втомлювати й гомеричного реготу, який виправдав би подібний експеримент, не викликає.

Тим більш не викликає емоцій дурненька товста блондинка Дездемона. Співчуття у мене викликала лише з вигляду сільська бабуся у першому ряду. Можливо, вона вперше (боюсь, щоб не востаннє) потрапила в театр, їй, певно, обіцяли якщо не трагедію, то душевну мелодраму, а показали незрозуміло що.

На пресконференції Дмитро Богомазов пояснив, що пафос його нинішньої роботи, як, власне, і всіх його останніх вистав, спрямований проти рутинних традицій українського театру. «Отелло» він ставив для здитинілого біля екранів телевізорів глядача. Режисер настільки розчарований публікою і ситуацією, яка складається в культурі, що вже не вірить у нашу здатність сприймати серйозні речі. Причин для такого відчаю аж надто багато, тому небажання Богомазова вести серйозну розмову про серйозні речі можна зрозуміти. Проте існує небезпека, що сюсюкаючи з невибагливим глядачем, граючись із ним у пісочниці, можна так загратися, що й сам розучишся розмовляти й мислити по-дорослому». (Денис ДАРКІВ)