Dark Club Theatre: перші враження

У третій декаді листопада в Києві, на Бесарабці, відкрився Dark Club Theatre, ще його називають театром Андрія Білоуса.  

Знайти Dark Club Theatre нелегко. У вечір вистави – йде дрібний дощ. Ми двічі заходимо й виходимо з Арени на Бессарабці, аж поки хлопець із театру не виходить зустріти блукаючих гостей. Насправді усе досить просто. Якщо ви стоїте у дворі Арена-Сіті, орієнтуйтеся на найбільший тут білий генератор. А праворуч від нього знайдете сходи, що ведуть вниз,  до «Метрограду». Отам і світяться червоні літери Dark Club Theatre. 

У гардеробі залишаємо одяг і парасолі.

Простір складається з великого нижнього залу з дуже високими стелями – відчуття повітря та вертикалі привертає увагу, щойно заходиш. Його посилює стіна в широку вертикальну смужку та панно-дерево. Це – подарунок театру від акторки Тамари Яценко. Ручна робота авторства Ніоніли Яковлевої. Ліворуч – трохи закручені сходи, що ведуть на другий рівень. Це ще одна частина простору, де можна погомоніти. Люди туди й піднімалися з келішками з коньяком чи кавою. 

Двері цього закладу відчиняються для відвідувачів за дві години до початку вистави, та й після неї зачиняються не одразу. Публіка, здається, одразу оцінила це. Простір справді затишний і сприятливий для доброго спілкування.   

В основному залі шкіряні дивани, кілька столиків, пуфи. Чимала бібліотека. Книжки виставлені так гарно й правильно, що спершу здається, що вони бутафорні. Торкаємося кількох корінців, щоб переконатися, що їх можна витягти й погортати. Під стіною – антикварне фортепіано марки Kaps із чотирма вбудованими підсвічниками. Фабрика Ернста Капса працювала у німецькому Дрездені з 1858-го по 1930 рік, усього виготовили 37 500 інструментів.  

У глибині залу – барна стійка. Еспресо тут коштує 40 гривень, келих просеко – 180.

Раніше тут був нічний клуб, і Андрій Білоус суттєво переробив тільки ту його частину, де тепер – глядацька зала на 60 місць і невелика сцена. Вона здається дуже домашньою, сказати б, іграшковою. Щось подібне серед київських камерних театрів знайти важко.

Для відкриття театру обрали виставу «Замах на самотність» за п'єсою ізраїльського драматурга Ханоха Левіна «Одинаки та одиначки», переклад з івриту Марʼяна Бєлєнького, постановка Дарини Назаренко. Раніше Дарина вже робила сценічну версію цієї п'єси в Молодому театрі.

Що ми бачимо? На перший погляд, це, за всіма ознаками, чистий треш. Чого варті лише імена героїв – Пердуха або Гівнюк. Звісно, наше редакторське вухо потішили канонічні кличні відмінки: Гівнюче! Пердухо! Але тішило й ще дещо. Цей треш якимось дивним чином вдався не вульгарним. Таке враження, ніби діти з добропорядної родини, гарно виховані й можливо круглі відмінники, знайшли в батьківській бібліотеці якусь п'єсу Подервянського й розіграли її перед гостями. Розіграли з чарівною безпосередністю й тонкою самоіронією, без якої все лишилось би тільки банальним трешем і більше нічим.

Люди, які працювали над постановкою, – зухвалі. Зробити першою в новому театрі виставу, де багато еротизму, тілесності й суспільних табуйованих тем – на тлі скандалу з Андрієм Білоусом це сміливо. 

Це вистава про пошук себе: вона його любить, а він її – ні. А потім – він її захотів, а у неї вже є хтось інший. Вічне. А ще про здатність чути іншого. Цього нам треба вчитися. Герої – а може ще більшою мірою виконавці цієї вистави – хочуть бути щасливими й шукають, що їм для цього треба. А треба їм – відчуття свободи. Можливість обирати те, що хочеш. Вони вільні, вони можуть отак відкрито гратися в цю гру.

Акторів на сцені п'ятеро. З них лише двоє – учні Андрія Білоуса: Дарʼя Скапенко, вона зараз на четвертому курсі, та Іван Потапов, він нині актор Молодого театру. Ще двоє – Євдокія Чмона-Юрченко та Олександр Загородній – вихованці Володимира Нечепоренка, а Максим Зерко вчився у Леоніда Остропольського 

«Замах на самотність» не стане виставою-потрясінням, після якої не хочеться говорити від емоцій. Але вона залишає світлий, радісний післясмак.

Ірина Буланенко, Віталій Жежера