«Антріос серед нас». Прем'єра білої комедії Serendipity у Малому театрі

Уявіть, що перед вами коштовне полотно «неймовірного» Антріоса — квадрат білого кольору. Саме білого, а не ivory чи cloud dancer. Уявили? А вгадайте, скільки коштує? Спробуйте «розшифрувати» це сучасне мистецтво.

Власне, з такого міні-квеста, на перший погляд, починається прем’єрна вистава Serendipity у Малому театрі у Києві. Це режисерський дебют Марії Шварньової, яка взяла за основу текст п’єси Ясміни Рези «Мистецтво» , але адаптувала його під конкретний cast Малого театру: три подруги — Сабіна (Марія Моторна), Мадлена (Лариса Шелоумова) та Івонна (Христина Дейлик), які сваряться через покупку однією з них дорогого абстрактного полотна, яке виглядає повністю білим.

Тут і про сумбурне мистецтво, і про пошук гармонії в собі й оточуючому світі.

Хоча, ні. Вистава починається ще у фойє, де у напівтемряві глядачі слухають класичні арії у виконанні акторів театру (Данило Коток, Олександр Чишій, Володимир Щур — у різних складах). І згодом опера звучить уже на сцені.

Режисерка Марія Шварньова пояснює, до чого тут опера:

«Скільки б ми не говорили про високе, про прекрасне, про мистецтво, якими б освіченими не були, врешті-решт нас накривають базові людські емоції — страхи, бажання, агресія. Вони часто перемагають інтелігентність.

Я жартома уявила: на тлі бійки звучить справжня оперна арія. Мені це здалося дуже смішним — і я подумала, що гріх не поділитися таким образом. Поступово це органічно перетекло в історію Сабіни та її бабусі. Ми уявляли, що дія відбувається безпосередньо в квартирі бабусі Сабіни. Бабуся намагалася прищепити їй почуття прекрасного: водила в оперу, балет, театр, хотіла сформувати „правильний“ смак. Але для Сабіни це було неорганічно — вона почувалася неповноцінною через те, що їй подобалося щось «потворне» на перший погляд. Тому опера стала таким лейтмотивом — своєрідним «привидом опери», примарами минулого, що живуть у цій квартирі. До того ж сама будівля театру надзвичайно красива — і, на мою думку, ідеальна як декорація для оперної партії».

За жанром — це біла комедія про мистецтво і дружбу. Спочатку глядач ніби стає невидимим співучасником спроби мистецького визначення цього шедевра: Сабіна, яка придбала полотно Антріоса, стримано і стійко захищає і пояснює сенс полотна, а її подруга-мистецтвознавиця Мадлена спочатку ледь делікатно (а згодом — не дуже) натякає на відсутність сенсів картини. Тобто біле полотно стає метафорою суб’єктивності: для Сабіни це вершина сучасного мистецтва, варта астрономічної ціни, для іншої — синонім шахрайства, для третьої — Івонни — дзеркало, що відображає порожнечу відносин. Режисерка Марія Шварньова уникає прямого копіювання оригіналу Рези (де герої — чоловіки), переносячи акцент на жіночу перспективу: тут конфлікт розгортається на тлі дружби крізь емоційну вразливість, накопичені образи та страхи втрати близькості.

І власне, назва вистави Serendipity означає здатність випадково знаходити щось цінне або вдале, особливо коли людина шукає щось інше. Інколи саме випадковість стає куратором нашого життя, створюючи виставку найчесніших і найуразливіших людських портретів.

Іронія в тому, що те, що мало об’єднати (захоплення мистецтвом), оголює приховані образи в дружбі.

У виставі через спробу оцінити і зрозуміти сучасне мистецтво глибше, ніж тіктоківські тренди, пропонується такий міні-акт самопізнання і проявити справжність.

У класичній п’єсі — сатира на сучасний арт-ринок та людей, які купують «мистецтво» не тому, що воно їх чіпляє емоційно чи інтелектуально, а тому що: це статусний аксесуар («я можу дозволити собі таке»), це інвестиція або спосіб приналежності до певного кола снобів. Реза висміює претензійність, коли ціна та тренди стають важливішими за реальний зміст твору. Режисерка Марія Шварньова робить акцент не стільки на самому арт-ринку (хоча порція стьобу теж є), скільки на тому, як люди реагують на чужу думку зараз — в нашому суспільстві. Умовно кажучи, «біла картина» стає тестом на толерантність для героїнь, а фактично маркером для суспільства в цілому.

До речі, камерний формат вистави дає глядачу ширший діапазон сприйняття мистецтва крізь мистецтво. Марія Моторна — стриманна, раціональна й іронічна; Лариса Шелоумова — інтелігентно вибухова, розсудлива; Христя Дейлик — романтична посередниця між подругами.

«Насправді сучасне мистецтво відрізняється від класичного передусім відсутністю канонів і чітких правил. Воно принципово суб’єктивне, це простір ідей і концепцій — і від цього ми не можемо й не маємо відмовлятися. Антріос серед нас», — говорить акторка Лариса Шелоумова.

Сценографія Катерини Кардель мінімалістична, з домінуванням білого кольору, що візуально підсилює тему «порожнечі» та дозволяє фокусуватися на акторській грі крізь світлові ефекти на сцені.

Якщо говорити прямо, то Serendipity — вдала і гостра спроба поговорити про сенси крізь больові точки власної самоцінності. Це не лекція про мистецтво, але метафора — ототожнювати себе з білим полотном, якому постійно хочеться проявити себе, бути собою, а не рамкою певних очікувань — відгукується сучасному глядачеві.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

Інтерв'ю з Дмитром Весельским: "Від Маленького принца до Малого драматичного"

«Я дуже емоційна людина, і всі мої почуття — як у Марії Моторної — завжди на поверхні: я їх не встигаю контролювати, вони одразу «вилітають». А тут режисерка поставила мені зовсім інше завдання — утримувати емоції. Тобто я не могла, як мій персонаж Сабіна, йти в конфлікт відкрито й напряму. Навпаки, цей конфлікт потрібно було приховувати, стримувати. І це далося мені дуже важко. Через постійне самоконтролювання я виснажувалася, бо весь час намагалася не дозволяти собі бути такою, якою я є зазвичай», — коментує акторка Марія Моторна, додаючи, що у виставі є і біографічні «пасхалочки» з життя.

«Це, здається, перша вистава в нашому театрі, де задіяні тільки дівчата. Нам було добре і продуктивно працювати разом. Ми багато говорили, сміялися, разом визначали референси, визначали спосіб існування на сцені. Коли ми на сцені, за кожною реплікою стоїть наша історія: як ми її створювали, як «розколювали» моменти. Це така весела, тепла довіра — ось як я б назвала атмосферу цієї вистави на сцені між нами», — поділилася Христя Дейлик (у ролі Івонни).

Вистава Serendipity — це режисерський дебют Марії Шварньової. Керівник Малого театру Дмитро Весельский розповів, як Марія долучилася до команди театру.

«Малий театр експериментує з різними форматами у своїй діяльності, ми любимо вигадувати нові проєкти. Не всі з них надовго затримуються в театрі. Серед таких ідей свого часу була історія під назвою «Реальна практика». З власного досвіду навчання в театральному університеті я знаю, що щороку у студентів є практика. Але, як правило, — принаймні так було в моєму випадку — це абсолютна профанація: потрібно взяти папірець, прийти в якийсь театр, поставити там печатку, і на цьому «практика» завершена», — розповідає Дмитро Весельский. — Я добре пам’ятаю, наскільки важливою і правильною може бути справжня практика. У моєму студентстві вона в мене була — в Театрі драми і комедії на лівому березі. Там директором був мій керівник курсу Едуард Митницький і я справді був залучений до театрального життя: не лише спостерігав, а й брав участь у різних процесах — і творчих, і організаційних.

Дмитро Весельский: Будь-який хороший театр, на мою думку, — це співтворчість режисера й актора. Навіть тоді, коли п’єса вже написана. А тим паче — коли п’єси як такої немає.Коли текст існує, завдання актора часто зводиться до того, щоб добре його прочитати або точно виконати режисерське прочитання. Але якщо в цій роботі не залишається простору для акторської творчості, навряд чи з цього може вийти щось живе й справжнє.

Саме тому ми вирішили дати студентам таку ж можливість — створити реальну практику поза межами формальної університетської програми.

Ми оголосили про це в соціальних мережах, і до нас прийшла група студентів із різних університетів, різних курсів і напрямків, але всіх їх об’єднував інтерес до театру. Серед них була й Марія Шварньова — учасниця цієї реальної практики».

Отже, чи здатні ми терпіти чужу думку, якщо вона кардинально відрізняється від нашої? У поляризованому світі (політика, війна, цінності, навіть прості речі в чатах) будь-яка «біла картина» стає тестом для людини, суспільства в цілому.