Як Віталій Малахов закрив гештальт

Це був, без перебільшення, один із кращих спектаклів кінця ХХ століття. Того століття, коли комуністичний режим — піднявши драконячу голову до стратосфери — раптово здувся, залишивши по собі ментальні руїни. Віталій Малахов і його театр на Подолі отримали 1998 року чотири премії «Київська пектораль», в тому числі за кращу режисуру і кращу виставу. Називалася вона «В степах України».

Що? Вистава за п’єсою Олександра Корнійчука — драматурга, який упродовж десятиліть глорифікував той самий комуністичний лад? Навіщо? Як узагалі можна було напередодні міленіуму ставити щось про життя українських колгоспників 1940-х років? Сам факт, що Малахов узявся за такий сумнівний драматургічний матеріал, багатьох дивував. Хтось, щоправда, сподівався на витончений стьоб: у ті роки був у моді соцарт — іронічна гра з образами тоталітарного минулого.

У 1990-х Театр на Подолі сприймався як один із найсильніших у Києві й упевнено випереджав у глядацьких симпатіях багатьох театральних «мастодонтів». Однак не мав власного приміщення — орендував приміщення у Гостинному дворі. Там не було фойє і буфету, а гардероб улаштували просто на останньому ряду глядацької зали. Вулицею Братською, повз Могилянську академію, тоді ходив трамвай. Коли він розвертався біля Гостинного двору, під час вистави дзвеніли рейки, й у залі виникало відчуття легкого землетрусу. Іноді актори обігравали цей трамвайний дзенькіт, але частіше — просто майстерно брали паузу, терпляче чекаючи, доки трамвайний вагон проїде.

Ім’я Віталія Малахова тоді ще не асоціювалося з академізмом. Радше - з демократичним рухом театрів-студій кінця 1980-х — часу, коли за правління генсека Горбачова ентузіастам уперше дозволили створювати недержавні театри. У Києві вони з’являлися, мов гриби після дощу. Але невдовзі хтось із режисерів пішов в астрологію, інший почав торгувати лісом… І лише Малахов зумів створити стаціонарний театр, згуртувати сильну трупу, а згодом — звести сучасну будівлю на Андріївському узвозі. І, що найважливіше, завжди умів збирати повні зали.

А що ж Олександр Корнійчук? У радянській ієрархії він посідав найвищі щаблі. Як голова парламенту УРСР у 1959 році саме він поставив підпис під законом про «добровільну» русифікацію шкіл. Характеристика, яку дала драматургові його давня знайома, письменниця-емігрантка Докія Гуменна, звучить і сьогодні безапеляційно: ренегат, кар’єрист, який допомагав Кремлю «розпинати те, що ще зосталося українського». Був він, проте, хоча й сервільним, але не бездарним драматургом. Улюблений сталінський «Есхіл», Корнійчук директивно, тобто за наказом із Москви, ставився у десятках державних театрів УРСР. Це була пропаганда, дещо припудрена сценічним мистецтвом.

Наприклад, комедія «У степах України», як писала тодішня критика, показувала «перехід селянства на рейки соціалістичного господарювання» Зняли у 1952 році й фільм за цією п’єсою, де грали титани українського театру ХХ століття: Дмитро Мілютенко, Юрій Шумський, Микола Яковченко.

Тож для мене очевидно, що Віталія Малахова під’юджував дух мистецької конкуренції: намагання перевершити, переграти попередників на їхньому ж полі. «Закрити гештальт» того соцреалізму. Й ось одна з начальних сцен: Кіндрат Галушка (виконував цю роль в Театрі на Подолі Олександр Ігнатуша) розливає самогон по чарках... Пауза. і далі лунає короткий тост: «Ну, у курсі дєла!» І ми розуміємо: перед нами - вистава про особливості національного характеру. Фабула п’єси типова для соцреалізму: змагання хорошого з іще кращим. Кращий — це передовий голова колгоспу Саливон Часник (Андрій Пархоменко), який прагне якнайшвидше збудувати комунізм. А просто хороший — Галушка, якому «і в соціалізмі добре».

П’єса майже цілком складається з демагогічних суперечок між цими двома сусідами — і через тин, і по життю. Іноді, розпалившись, вони навіть б’ються навкулачки. Сучасний глядач скаже: «нісенітниця». Та й тоді, в УРСР, це прекрасно розуміли. Але нісенітницю несли великі артисти, здатні розіграти що завгодно — хоч п’єсу абсурду, хоч кулінарну книгу. Кіндрат Галушка любить «цвєтущую жизнь» — саме такими словами він про це каже. Взагалі мова п’єси рясніє комунізованим бюрократичним суржиком: «при спольнєнії обов’язків», «воєнні маньоври» тощо. Чи то Корнійчук іронізував із неправильної вимови земляків, чи навмисно виставляв їх неграмотними рагулями, карикатурними шароварниками?.. Але гадаю, що саме така мовна тканина згодом надихнула на аудіоп’єси Леся Подерв’янського.

На час постановки Малаховим «В степах України» давно перетворилися на фольклор: репліки жили окремо від першоджерела, й сама назва обігрувалася — аж до «Підводного човна в степах України». Народ висміював комуністичну пропаганду. Та на виставі Віталія Малахова раптом ставало зрозуміло, чому ці характери так важко забути. Бо це українці — не принц Гамлет і не фрекен Жулі, а наші люди, колгоспні дядьки й тітки, які нахабно залізли в чоботах на столичну сцену. Як тут було не прийняти пас від Корнійчука, коли в нього такі соковито-комедійні навіть прізвища героїв: Часник, Галушка, а ще — Редька, Печериця, Джміль, Макогон… На той час театрали добре знали: Малахов - це завжди каскад режисерських знахідок, це видовищність, поєднана з психологізмом. Невже і на радянському драматургічному матеріалі він зуміє це виявити? Зумів, ще й як! Режисерські знахідки Малахова працювали і як цікаве видовище, і на рівні підтексту. Сценографія на перший погляд теж була «під соцреалізм». Натуральні грубі лавки, глечики, балії, радянські патефони... А на бутафорських деревах - прив'язані до гілок штучні яблука й… перці. Хіба перці ростуть на деревах? Суперечки двох голів колгоспу Малахов вибудував як давньогрецький агон. Це була боротьба — але не ідей і навіть не людей, а двох абстрактних принципів.

Як у спорті, де важлива не мораль (за що один боксер б’є іншого? чому один сумоїст штовхає другого?), а краса самого процесу. Найбільш видовищно цей агон розгортався у сцені змагання патефонів: Часник крутить радянські офіціозні платівки, а Галушка — душевні, народні: «На городі верба рясна» та інші. Ось на сцену виходить Параска, дружина Галушки. Вона співає й танцює, ніби Мерилін Монро, під мелодію з популярного кінофільму-мюзиклу «Цирк». Але її спів раптом перекриває платівка, поставлена Часником, — кремлівський Червонопрапорний хор ансамблю імені Олександрова.Той самий хор, зауважу принагідно, який диктатор Путін у 2016 році відправив у Сирію співати переможні гімни Росії на руїнах Алеппо — міста, зруйнованого російськими ж бомбардуваннями. І весь той хор у несправному літаку Ту-154 безглуздо впав у Чорне море… Отакий собі комедійний «підводний човен». У Корнійчука в цьому агоні перемагав кремлівський хор. А у виставі Театру на Подолі? Звісно, Галушка… Поширене українське прізвище. Його, наприклад, має у паспорті гламурна співачка Віра Брєжнєва.

На відміну від хору утоплеників, вона співає собі й досі. Малахов змінює оптику й у деталях: робить соціальну комедію тілесною, чуттєвою, іноді навіть еротичною. Наприклад, така сцена: дружина Параска зливає Галушці воду з глечика - той миється після роботи в полі. Параска любовно допомагає йому обмити шию, спину, подає свіжий рушник… Сцена зворушує до сліз. Так само делікатно й несподівано показано їхні стосунки у стилістиці японського театру тіней — коли подружжя лагідно пестить одне одного за простирадлом, що сушиться на подвір’ї. Систему персонажів режисер змушує працювати інакше, ніж у п’єсі, подекуди — навіть протилежно. Наприклад, у Корнійчука найбільш негативним персонажем був Филимон Довгоносик, агент з торгівлі колгоспу «Тихе життя». Він міркує: «Діло велике: треба знати, коли продати, яку ціну встановити, коли її підняти». Дівчата висміюють його, обзивають спекулянтом. «В Америці бути б йому біля самого президента», — саркастично характеризує його Корнійчук. Малахов цю характеристику не лише зберігає, а й підкреслює. Бо 1998 року глядачі вже добре розуміли: фахівець із продажів — ключова фігура капіталізму, а бути поруч із Президентом США — не ганьба, а радше респект. Молоді колгоспники Гриць і Галя — діти Часника й Галушки, що виросли по сусідству, — симпатизують одне одному. Корнійчук посилає колезі Шекспіру оммаж, натякаючи на «Ромео і Джульєтту». Й Малахов, звісно, підхоплює цей «театр в театрі» – улюблену для багатьох гру. Упродовж вистави Малахов пропонує безліч гумористичних і сатиричних трюків та гегів, що викликають щирий сміх. У п’єсі з’являється маршал Семен Будьоний — нібито приїздить у село на відкриття клубу. Таке собі «соцреалістичне фентезі» від Корнійчука.

Що робить із цим Малахов? Його маршал виїжджає на сцену… на дитячій конячці з коліщатками. Казка — так казка, як на дитячому капуснику. Або ще: у фіналі Кіндрат Галушка начебто визнає свій ідеологічний програш і сам піднімає вгору руку переможця Часника: «Він знає село, як свої п’ять пальців». Та рука комуніста-кар’єриста (який раніше воював з денікінцями) раптом виявляється… механічним протезом. Пальці — штучні. Часник — неповносправний. Комуністична риторика викликає регіт. Загалом у цій виставі Малахов «обтесав» персонажів, прибравши надмірну сервільність і додавши їм українського колориту. Якщо Корнійчук задумував п’єсу як комедію, що висміює не надто свідомих колгоспників, то Малахов по цій канві вишив сатиру на радянщину. Й зробив виставу про українських селян, змушених жити «під совєтами». Гірко чи весело, але по-справжньому.

Сільська автентика — в традиції українського театру, а Малахов відчував ці традиції, як мало хто. Мабуть, тому вистава «зайшла» не лише масовому глядачеві, що полюбляє комедію як жанр, а й поважному журі «Київської пекторалі».

То була перша пектораль Віталія Малахова. Цю відзнаку він згодом отримував ще двічі.

Але ще майже 20 років Театр на Подолі тулився у приймах Гостинного двору. І водночас примудрявся ставити там шедеври, які багато хто з театралів не забуває й досі.