«Мій головний принцип – ризикувати. Бо без ризику відбувається деградація»

Бесіда кореспондента УТ Ельчіна Садаєва зі Станіславом Садаклієвим, головним режисером Черкаського драматичного театру імені Тараса Шевченка.

Як тільки заходжу в кабінет головного режисера Черкаського драмтеатру Станіслава Садаклієва, увагу привертає книжка на столі, в обкладинці бірюзового відтінку.

– Це мені наша завідувачка трупи дала, – режисер перехоплює мій погляд. – Пропонує легку комедію. Хоч постійно кажу, що я – не по легких комедіях.

Ви – не по легких комедіях? – мене дивують слова Садаклієва, бо його творчий шлях починався з КВК. Як зізнається режисер, він пішов у цей клуб, бо тоді це була єдина можливість потрапити на сцену.

– Мені скоріше сатира подобається, вкраплення фарсу навіть там, де серйозна тема. У тій самій українській сучасній драматургії – достатньо гумору. Але мені важливий гумор житейський. Раніше я любив болгарського драматурга Станіслава Стратієва, у нашому театрі йшли дві його п’єси, але зараз його постановку довелося б переробляти.

Садаклієв починав як режисер у Болгарському драматичному театрі в Одесі. Той театр виник у 2012-му, а вже за рік трупа дебютувала на міжнародній сцені.

У Болгарський театр ви прийшли з філософського факультету Одеського національного університету імені Мечникова. Одне іншому не заважало?

– Та де! У нас викладав керівник Одеського театру Василька Ігор Равицький, він був для мене театральним авторитетом. Я з відкритим ротом дивився його вистави: невже театр може бути таким сучасним, динамічним? Вау!

У 2013-му спільно з громадською організацією «Конгрес болгар України» ви засновуєте по-суті свій театр, де стаєте художнім керівником. З чого все починалося?

– У нас існував болгарський КВК. А я тяжів до театру, тому на основі наших КВКашників організував студію, щоб там викладав Равицький і довів усіх до якогось рівня. Вони й справді були талановиті, хоч і без фахової освіти. І ми одразу поїхали на фестиваль у Болгарію, взяли нагороду, а потім як почалося… Поїздка за поїздкою – по два-три рази на рік.

Тож ви маєте досвід роботи й з аматорською, і з професійною трупами. Чим вони відрізняються?

– Та чим… Усім. Тут штат у порівнянні з болгарським – великий, є всі, хто треба. А там я був усім в одній особі. Проте тоді у багатьох театрах і не чули про електронний продаж квитків, а у мене це давним-давно було. Я був прошарений у цьому, ми крутили дай Боже! У нас квитки були дорожчі, ніж у державних театрах, забиті зали, хоч і маленькі. Один зал був на 38 глядачів, але ми 60 саджали. Усі сміялися: «Ох, ці болгари!»

Шість років ви керували Болгарським театром, аналогів якому в Україні немає. Робота кипить, вистави ставляться. І раптом ви кидаєте той унікальний проєкт – і їдете працювати у звичайний провінційний театр.

– Скажу так – я амбітний. Хотів вийти на новий рівень. Болгарський театр – це був один з проєктів ГО «Конгрес болгар в Україні», але я прагнув, щоб це переросло у повноцінний театр. На жаль, Конгрес такої можливості не міг нам дати. Зрозумів, що ця історія закінчується. Та я дуже вдячний за такий досвід і можливість бути у театрі, який дуже любив.

Якийсь період був взагалі поза театром. Десь їздив, щось робив, поки не зрозумів, що він мені таки потрібен. І я почав всюди дзвонити й питати, чи не потрібен комусь режисер. Переважно мене навіть не з’єднували з директорами, а Черкаський театр зацікавився. Я скинув резюме й мені одразу запропонували рік контракту.

Що було в резюме?

– Диплом режисера, керівництво болгарським театром і три вистави.

Вашим амбіціям не заважало, що ви, по-суті, напрошувалися на роботу?

– А чого б воно заважало, кожен сам пробивається. Я приїхав у Черкаси, думав, дві-три вистави поставлю, не знав же, що ковід гряне у 2020 році. Спочатку для дітей «Снігову королеву» поставив, потім «Осьмачка… Вільний». Потім у театрі були проблеми з грошима і через те довго випускалося «Украдене щастя», але завдяки заступнику директора Романові Бурлакову, який зараз служить у ЗСУ, ми таки випустили виставу.

Своїм «Украденим щастям» Станіслав Садаклієв особливо пишається, це відчутно у розмові. Щоб запросити когось із критиків у Черкаси, режисер поставив в афіші поряд три своїх вистави – «Фрекен Жюлі», «Макбета» й «Украдене щастя», яке настільки рясно нашпиговане метафорами, що у якийсь момент ти по-доброму починаєш заздрити фантазії митця.

– Глядачам подобаються мої вистави. Але я ставлю те, що буде цікавим мені, акторам, і буде корисним для театру. І аж на третьому чи четвертому плані – що буде цікаве глядачам. Зрозуміло, що без глядача театру не буде, але для мене це не пріоритет.

До речі, на вашій афіші я не побачив традиційних для обласних театрів «За двома зайцями», «Кайдашевої сім’ї». Де вони?

– Не хвилюйтеся, вони на місці, й ми їх доволі часто граємо. Це ж вистави, на які черкаський глядач поколіннями ходить. Проте, вважаю, що від цього треба поступово відходити, переналаштовувати глядача на сучасне мистецтво. Чи легко це зробити? Не завжди. Часто театр не може відмовитися від цих вистав, бо вони касові. Я й сам 2025 року в Закарпатському театрі поставив «Кайдашеву сім’ю».

А як же «переналаштування до сучасного мистецтва»?

– То я, власне, це й зробив в Ужгороді. По-перше, взяв сучасну інсценізацію, яку зробив Ігор Білиць. По-друге, намагався поставити цей матеріал, з яким у мене неоднозначні стосунки, під іншим кутом.

Ви зі своїм прагненням до сучасного театру стикалися з непорозумінням з боку глядачів?

– Ні. Може, хтось там і виходив обурений після вистави, але претензій не було. От коли ми ставили класику театру абсурду, виставу «Носороги» за Еженом Йонеско, я прямо-таки був готовий отримати хвилю гейту. Але після першої дії майже ніхто не пішов з вистави. Я здивувався. А ще більше здивувався, коли ця вистава окупила себе, заробила грошей.

На згадці про театр абсурду до кабінету Садаклієва зазирає актор, який за годину гратиме Михайла в «Украденому щасті»:

– Станіславе Сергійовичу, ми можемо самі сцену пройти?

Не боїтеся, що «пройдуть» не там, де треба?

– Вони добре знають, що їм треба повторити, я ж не цербер. Дивлячись яка сцена, яка вистава – десь я вимогливий, щоб грали, як по годиннику, десь – даю їм свободу. В «Украденому» в нас усе чітко, як пазли. Багато від ритму залежить, від музики, мають бути точні мізансцени. Там не дуже багато поля для імпровізації. В інших – більше. Якщо воно в тему – я приймаю. Мій викладач у театральному Костянтин Дубінін казав, що це завжди відповідальність режисера, якщо ми приймаємо якусь пропозицію від актора. Тому я обережно, але так – люблю, коли актори щось пропонують.

Хто з режисерів будь-якого часу, будь-якої країни на вас повпливав?

– Спочатку це були вистави Ігоря Равицького і Дмитра Богомазова. Потім я й Боба Вілсона виставу бачив наживо. Вразила, але емоційно не зачепила.

Режисер, на вашу думку, має висловлюватися зрозуміло для глядача, чи може творити будь-яку форму своєї уяви й називати це театром? От Вілсон мав зробити так, щоб вас вистава зачепила?

– Та по-різному. Режисер – це ж людина, у нього є якийсь життєвий процес. Молодшому – хочеться зухвалості, потім він прагнутиме визнання і почне коригувати своє мистецтво у певний напрямок. Згодом йому захочеться триматися на плаву і він буде задовольняти глядацький попит. Тут немає закону й у мене теж нема. Театр існує, щоб у нього ходили – оце я точно знаю.

А ви зараз у якому періоді?

– Мені хочеться, щоб вистави черкаського театру побачило якомога більше людей поза Черкасами. І маємо хорошу тенденцію – були у Кракові, у Фінляндії на фестивалях. До нас приїжджають, тож певний театральний туризм уже почався. Може, це і є бажання слави? Не знаю.

То у вас і принципів ніяких режисерських немає?

– Та чого ж, є. Ризикувати. Завжди. Оце я вже випробував. Бо якщо не ризикувати, то приходить момент стагнації, а потім узагалі деградація. Я не очікував, наприклад, що у нашого черкаського глядача такий попит матиме «Макбет». Я сподівався, щоб на нього хоча б краще, ніж на «Носорогів» ходили, а він у лідерах продажів за минулий рік.

Які ще вистави в лідерах у театрі?

– «Ножиці» Ігоря Матіїва. Це інтерактивна комедія, там глядач голосує за фінал. Словом, комедія, за яку не соромно. З більш серйозних – мої «Лісова пісня», «Украдене щастя». Звісно, глядач хоче бачити й традиційно поставлені вистави – «Кайдашеву сімʼю» і «За двома зайцями».

Окрім книжки, яка на початку розмови привернула мою увагу, на столі режисера над незліченними паперами височіє макет майбутньої «Енеїди», яку Станіслав Садаклієв покаже глядачам у лютому. Її мали презентувати в січні та через російські обстріли й постійні відключення електроенергії премʼєру перенесли. Я вже наче й не в тому віці, щоб гратися, але рухливі деталі у цій картонній конструкції неабияк захопили.

– Я давно хотів поставити «Енеїду». Подумав, що після «Макбета» мені вже нічого не страшно, то чому б не взятися за Котляревського. Хочу поставити про пошук своєї землі, шлях українського народу. Але без патетики, без зайвого героїзму. Еней не буде аж таким героєм, він узагалі, якщо розібратися, не герой. Він, як і ми всі, – далекий від ідеалу. От мені й цікаво покопатися в людині, у психології, а не просто якусь афішну мегасуперпатріотичну виставу зробити. Це було б не щиро. Сам Котляревський свого Енея не робить героєм, це у радянські часи, мабуть, його таким показували. Може, тоді це й треба було, але точно не зараз. Ми знаємо, хто ми є, і не треба це нарочито підкреслювати.

Бажання копатися у героєві – це від філософського факультету?

– Та, думаю, усе вкупі. Щось там, щось у театральному дали. Бачте, режисерові не обов’язково мати практичні чи теоретичні знання. Режисурі не можна навчитися, як, власне, й акторству. Актору можна дати практичні навички, але талант – або є, або нема.

Отже, зараз ви увесь в «Енеїді». А які плани ще маєте?

– Я ж головний режисер, маю планувати, що буде далі.

У мене є запрошення в інші театри, але поки що про це не скажу. Бо скажеш – а воно злітає. Це я уже теж перевірив.

Фото надані Станіславом Садаклієвим