Янгол у темних водах Стіксу

Про прем’єру «Несе вода Галю» за п’єсою Оксани Гриценко. Постановка Ігоря Матіїва. Актори: Катерина Рубашкіна, Станіслав Крушинський.

Про останню прем'єру в Київському театрі на Подолі хочеться говорити обережно, тихо, напівголосу. Адже в основі п'єси Оксани Гриценко «Несе вода Галю» лежить, як сказано в програмці, підозріло реальна історія фельдшерки з Херсонщини, що після підриву росіянами Каховської ГЕС опинилася у водах потопу разом із пораненим солдатом.

Постановка часом нагадує за атмосферою фільм жахів без хепі-енду

Режисер Ігор Матіїв переніс історію з херсонських степів на столичну камерну сцену й закликав глядачів сприймати побачене з позитивним настроєм (десь так було зазначено у пресрелізі).

Втім, попри спробу режисера говорити про катастрофу «не страшно», постановка часом нагадує за атмосферою фільм жахів без хепі-енду.

Одразу скажу, що вистава мені сподобалася, але вдруге дивитися її я нізащо не пішла б. Бо це як укол адреналіну, одного разу досить.

На початку з диктофона чується хрипкий жіночий голос, що оповідає про пережиту драму війни. Звучить це так буденно і невимушено, що мимоволі думаєш, що хтось у залі говорить з ріднею і забув вимкнути гучномовця на телефоні. Спершу не розумієш, що виставу вже розпочато.

Над місцем дії розташована бляшана рухома площина. У ній дві великі дірки, пробиті пострілами, звідти іноді виринають обличчя персонажів. Таким чином сценограф Олег Татаринов позначив фургон санітарної машини, де все й відбувається. Також ця дірява площина нагадує метафоричну підводну пастку чи укриття, яке розділяє між собою два світи, реальний і потойбічний. Страшно дивитися на цю химеру, мимоволі хочеться заплющити очі й утекти, сховатися за умовною «четвертою стіною». Але повільно видихаєш і включаєшся у гру.

Це архетипна амазонка з херсонських степів. Здається цій жінці усе під силу

Коли на сцену виходять актори, Катерина Рубашкіна та Станіслав Крушинський, дія оживає, стає ніби заспокійливою. Можливо, все це від того, що актриса в ролі фельдшерки робить усі можливі маніпуляції з пораненим бійцем з точним знанням справи, настільки переконливо, що тобі не страшно, бо ти сам, як і той солдат, у добрих руках.  

Ну все, кажеш собі, є надія хапнути ще трохи свіжого повітря, вигребти, випливти з-під тиску нависаючих хвиль. У цій Галі є своєрідна надійність, і сама вона вся – баба-термінатор. Залізна витримка, командирський тон, віра у порятунок. Галя – архетипна амазонка з херсонських степів, яка і з потопу витягне, і від дронів захистить. Здається цій жінці усе під силу.

Навіщо удавання болю? Хіба криків і болю бракує нам у реальному житті?

Я не раз ловила себе на думці, що це могла бути повноцінна моновистава прекрасної Катерини Рубашкіної. Бо актор Станіслав Крушинський майже увесь час змушений лежати на ношах, говорить куцими фразами та несамовито кричить від болю. На жаль, у такій позиції герой не може бути повноцінним партнером для актриси. Та й публіці хочеться бачити молодого талановитого артиста. Все-таки здається, що актор поставлений режисером і драматургом у надто невигідне становище. До того ж оті натуралістичні крики Слави – навіщо вони? Навіщо удавання болю? Хіба криків і болю бракує нам у реальному житті? Все одно сьогодні такі речі звучать фальшиво, як би актор не старався зіграти це добре. Та й неможливо це зіграти. І тобі знову хочеться закрити вуха й пропустити це.

Але вкотре перемикаєшся на гру Рубашкіної. Катерина грає рівно, на одному диханні, приземлено, місцями навіть грубо, що додає її героїні особливого шарму, правди та внутрішньої сили. А часом буває несподівано ніжною, чуйною, й невимовно тихою. Ніби перетворюється на щось більше ніж просто «сильна жінка», ніби стає самою поезією, самим життям. Скажімо у сцені, де вона згадує про корів, що потонули від повені, або коли сама відчайдушно намагається вибратись з водяної безодні, усвідомлюючи, що шансів на порятунок більше немає. От тоді від Галі очей не відвести.

Під кінець вистави розкривається зрада Слави. Хлопець фотографував стратегічні локації й надсилав дані росіянам. Він зробив це не так зі злого наміру, як по-дурному імпульсивно, наївно сподіваючись обманути і своїх, і чужих.

Але гріх є гріх. Варто в цей момент подивитися на Галю. Здається, вона от-от задушить нерозумного, який сам собі занапастив життя. Але ось буря у її очах стихає, і Галя знаходить у собі силу простити хлопця. Точніше, не простити – а зрозуміти, знайти в собі мудрість і милосердя. І не покинути грішника наодинці зі смертю. У фіналі Галя одягає свій наплічник, і раптом звідти виринають бутафорські крила. Це наївно – й при тому переконливо. Жінка-термінатор трансформується у світлого янгола,  що проводжає людські душі з цього берега на інший.

А ти сидиш у залі й раптом тихо усвідомлюєш радість від того, що живеш.

Фото: Софія Вдовцова