«Пам’ятники»: сатирична прем’єра Луганського театру

25 січня Луганський український музично-драматичний театр представив прем’єру сатиричної вистави “Пам’ятники" за п’єсою Оксани Гриценко "Виживуть тільки пам’ятники".

Театр, релокований до Києва, продовжує працювати в умовах війни. Нова постановка поєднує елементи політичного театру, фізичного театру та сатири, з акцентом на постдеколоніальне переосмислення історичних наративів.

Режисер-постановник Сумського театру Дмитро Некрасов отримав президентський грант (у розмірі 468 тисяч 240 гривень) на створення цієї вистави.

Отже, п’єса написана Оксаною Гриценко 2023 року на IV Лабораторії драматургії НСТДУ. Сюжет побудовано навколо гіпотетичного апокаліптичного сценарію: падіння метеорита на Київ призводить до «оживлення» демонтованих пам’ятників російської імперської та радянської епох. Ці фігури: від Пушкіна до Жукова та Катерини II, "вирушають" до Криму, намагаючись засіяти там «руський мір». Структура п’єси ніби калейдоскоп коротких сцен, що нагадують монтаж у політичній сатирі Брехта чи трохи абсурду, як у Іонеско. Ключова тема, як вже зрозуміло, деконструкція імперських міфів: пам’ятники як символи колоніалізму перетворюються на комічні, дисфункціональні істоти. 

Щойно глядач заходить до камерної зали театру, то бачить дивакувату конструкцію на сцені - з картонних так собі протитанкових їжаків з написом "ДУБ".  Насправді, це такий потьомкінський блокпост - "із гімна та решток дуба". А осторонь на тому ж картоні можна прочитати: "Пушкін лох". Саме з цієї прологової інсталяції вистава одразу задає тон: безкомпромісний, моментами - грубий, антимонументальний.

І вистава починається: священник московського патріархату - Владика Павєл у виконанні Володимира Романка чи то затято молиться, чи грішить (обійдемося без спойлерів). Поступово з’являються вони — пам’ятники. Не всі одразу. У досить пристойних, золотисто-бронзових костюмах, як ті живі статуї, що стоять влітку на бульварах і з ними діти люблять фоткатися. Актори імітують граніт чи бронзу, що підкреслює їхню статичність і пустоту.

Режисер Дмитро Некрасов поєднує політичний театр із фізичним, роблячи акцент на візуальних метафорах і тілесній експресії. Подекуди інтимні сцени, наприклад щодо ненаситної Катерини II сприймаються, як тролінг і пародія, трохи штучно. 

Політична сатира спрямована на деконструкцію символів і наративів російської імперії, яка століттями сіяла отруту через пушкіних, жукових та інших. Образ Пушкіна (Денис Пономаренко) вийшов особливо органічним. Невгамовна поетична «велич» редукується до комічної вразливості. Через грайливу міміку, пародійну інтонацію та пластику актор створює образ емоційного «паразита» й дворового собаки. Напис «Пушкін лох» прямо зводить символ російської культури до жалюгідного, комічного статусу - це потужна деконструкція культу «великої російської літератури».

Ефектна й кумедна поява Катерини II (Катерина Саченко) на певний час прикувала увагу залу - навіть деяких глядачок на першому ряду "попросила" поступитися місцем в прямому сенсі. Власне, це і є прямою метафорою "ідолопоклонства" імперським "богам". Образ імператриці - пародійний, трохи бутафорський, з потенціалом для мемів. Але то окрема історія. Її партнер Потьомкін (Арсен Бойчук) - хамовитий і грубий чолов’яга, але їхній тандем менш емоційно насичений, ніж діалоги Катерини з Жуковим.

Жуков у виконанні Дмитра Вінницького - кумедно-напищений алкоголік, як алюзія до нинішніх російських владних фігур. "Маршал побєди" - політично слабкий васал, який погрожує пустими наративами, скрученою відомою "фігуркую" з трьох пальців й привласненими чужими заслугами. У їхніх діалогах чітко простежується владна та гендерна оптика імперського наративу.

Владика Павєл (Володимир Романко) — один із найреалістичніших і мемних образів: цинізм, гра на контрасті між риторикою та діями. Релігія тут постає, як гнучка опора імперії, що завжди вчасно перевзувається.

Радянський солдат (Іван Товстий) і Володя Дубінін (Віталій Ханін) додають мілітарний шар. Дубінін — чиста пародія на радянського «піонера-героя»: дитина в ролі воїна, маріонетка, яка віддає честь Жукову й намагається «допомагати», але все виглядає абсурдно й смішно. Образ солдата — контроверсійний: зачіпає теми декомунізації, колективної пам’яті та меж сатири в умовах війни.

Костюми та грим (художне оформлення -заслужений художник України Андрій Романченко, художник-постановник - Олена Мурашкіна) акцентують контраст: матовий сіро-бронзовий відтінок, ефект потрісканої бронзи. Музика Євгена Золотухіна тонко підсилює абсурд.

На тлі реальних подій вистава гостро актуалізує деміфологізацію та розвінчання фейків російської пропаганди. Це сатира з гострими кутами, які досі тригерять суспільство. Водночас «закенселені» персонажі як об’єкти висміювання трохи розряджають провокативний підтекст. Деякі моменти у виставі ще "провисають", що іноді зменшує рівень гостроти. В цілому вистава діє, як метатеатральна конструкція: по-перше, висміює імперські символи; по-друге, демонструє механізм їхнього функціонування як сценічного тексту. Однак залишаються питання про те, які ролі та сценарії ми ще продовжуємо грати в колективній пам’яті та культурному просторі.

Дійові особи і виконавці:

Владика Павєл – Володимир Романко

Пам’ятник Олександру Пушкіну – Денис Пономаренко

Пам’ятник Георгію Жукову – Дмитро Вінницький

Пам’ятник Катерині II – Катерина Саченко

Пам’ятник Григорію Потьомкіну – Арсен Бойчук

Пам’ятник Францу де Волланду – Владислав Каретник

Пам’ятник Радянському солдату – Іван Товстий

Пам’ятник Володі Дубініну – Віталій Ханін