Вистава, яку найбільше люблять прибиральниці

Виставі «Коляда та й плєс… іспрежди віка…» Івано-Франківського театру вже шість років. Саме вона була передвісницею народження того самого хітового «Гуцульського весілє». І першооснову для двох своїх творінь режисер Ростислав Держипільський узяв одну – монографію Володимира Шухевича «Гуцульщина». Про той знаменитий сіквел, який, здається, вже приватизував сцену Жовтневого палацу розповідати не беруся, а от глянути «Коляду» поїхав у Франківськ.

Дійство це й справді масштабне, вражаюче. Починається дохристиянською колядкою «Ой як же було ізпрежди віка». І ось тут режисер одразу береться поєднати тяглість нашого фольклору з найдавніших часів, бо ж протягом усього спектаклю колядники виконуватимуть обрядові пісні різних років і століть. Навіть за самою «Ой як же було» ту тяглість можна простежити. Спочатку в ній співалося про творення світу двома голубами, а за християнства у колядці з’явилися апостоли Петро й Павло.

Щоправда, одразу після колядки для багатьох наступила кульмінація, бо вийшов Олексій Гнатковський. Годі й описати, як франківці шаленіють від свого театрального ґазди, місцевого секс-символа, улюбленого протагоніста, який, до речі, у цій виставі близький до народу, якщо й не сказати – один із них. Якою була роль Гнатковського? Власне, ролі у нього нібито й не було, принаймі глядачам так мало здаватися. Актор виступав оповідачем, або як вказано у програмці – віщуном, – вийшовши на сцену, він брав грубий том етнографічних праць Володимира Шухевича і провадив розмову про те, яким було і є Різдво на Гуцульщині. А було воно й справді приголомшливим! Та навіть якби його й не було – соковита розповідь Гнатковського точно не залишила б у вас жодних сумнівів про правдивість сказаного.

Власне, вистава й була побудована на розповідях віщуна і театральних ілюстраціях сказаного. Гнатковський розповідав – актори позаду нього показували, або навпаки: актори показували – а Гнатковський коментував. Не думаю, що варто переповідати те, як гуцули святкують Різдво, не бачу й сенсу переповідати, як гуцули грають Різдво – це треба бачити на власні очі. А от про те, як гуцули зіграли Різдво у Великій Україні розповісти хочу.

Другу дію вистави вихідцям з центральної України краще не дивитися. Принаймі мені — полтавцю — так здалося, а товариш, з яким ми дивилися цей спектакль довго не міг зрозуміти (може, й досі не зрозумів), чого я такий кислий став по закінченню «Коляди». Річ у тім, що Держипільський вирішив вшанувати традиції Великої України й показати, якою коляда була там. Проте на це було відведено від сили хвилин 40. Інші дві години дійства – Різдво у гуцулів.

Якщо абстрагуватися від так званого територіального імперативу, який, припускаю, мене і сформував, то Різдво у центральній Україні із занудним вертепом і церковними завиваннями бурсаків з Києво-Могилянської академії на тлі помпезного Різдва на Гуцульщині із зігнутими від їжі столами, різнобарвʼям колядок, огромом страшенно цікавих традицій має вигляд якогось середньовічного мораліте, на яке не те щоб дивитися нудно, а й узагалі слухати про нього. Коли актори закінчили розігрувати карикатуру на великоукраїнське Різдво і продовжили показувати свої традиції, я й сам, чесно кажучи, видихнув: «Нарешті!»

Різдво на Великій Україні не менш цікаве і не менш барвисте

Навіщо Держипільський вирішив втелющити те, що йому явно не цікаве? А, може, й цікаве, але точно далеке й не дуже відоме. Чому він не присвятив усю виставу рідним традиціям? Підозрюю – це була спроба показати соборність українців, що от вони не тільки локальні традиції шанують, а й сусідні. Але на це, здається, трохи глини не хватило, бо маю сміливість запевнити, що Різдво на Великій Україні не менш цікаве і не менш барвисте. Колись давно я купив двотомник етнографа Володимира Гнатюка, і на одній зі сторінок прочитав, мабуть, найвеселішу із колядок: «Хтось мене, дядьку, кізяком учкварив. Святий вечір!»

Другою дією мене теж трішки учкварили, хоч і закінчилася вона, як годиться — гуцульським Різдвом. Це те, що франківські актори точно вміють найкраще. Повірте, столичні митці так точно ту атмосферу не відтворять, та й Гнатковського у них немає. Я, до речі, все думав, що цей актор — мрія виключно жінок. Е ні! В антракті біля вбиральні голосно говорили двоє дорослих чоловіків, а я не відмовив собі у насолоді погріти вуха, то й підійшов поближче. «Нє, ну такого як Льоха у Києві немає», — «А він їм і не треʼ, там би такий не народився».

Вистава справді хороша. Вона, вибачте за цитату, «по-домашньому» зроблена, тепла, своя і у першу чергу для своїх. Наприкінці Гнатковський починає колядувати й зі сцени засівати ячменем глядацьку залу. «Це вистава, яку найбільше люблять прибиральниці», – видає герой вечора і вкотре купається в аплодисментах земляків. Людям подобається це творіння, і якщо вони й плюватимуться після «Коляди», то хіба що через те, що до рота залетіло кілька зернин.  

Гуцульське Різдво у виставі Держипільського красиве, автентичне, магічне й заворожуюче. Глядач, здається, з радістю прожив би у такому вирі не три години, а три дні. Щоб це зрозуміти, достатньо було глянути на світлі обличчя франківчан, коли вони виходили з цього театру, який мені, на перший погляд, здався якимось концтабором: сіре, недолуге соцреалістичне одоробло. Проте трупа під орудою Держипільського уже вкотре доводить: зовнішнє – обман, головне – нутро. Коляда та й плєс, що тут скажеш.

Фото зі сторінки театру в інстаграмі