Люди і нелюди

ХХ століття в світовій історії — криза людяності. Дві світові війни, міждержавні та громадянські війни, тоталітарні режими, геноциди, етнічні конфлікти та чистки — вся ця ненависть, заподіяне зло — справа рук людей. Вибір людей. Мистецтво, і театр, зокрема, стає рефлексією. Осмисленням людського та історичного досвіду, пошуком нових життєвих орієнтирів.

Вистава «Наш клас» Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка, премʼєра якої відбулася 30 листопада 2025 року — розповідає про злочини скоєні проти євреїв у польському місті Єдвабне під час Другої світової війни.

Пʼєса Тадеуша Слободзянека «Наш клас. Історія в XIV уроках» за чиїми мотивами поставлена вистава, має й попередній український сценічний досвід. Раніше, у 2017 році постановку здійснив режисер Сергій Перекрест на Сцені 6.

Зараз, у розпал російсько-української війни, історія про насилля і військові злочини видається гостро-актуальною для розмови засобами театрального мистецтва. На це є кілька причин. Підтримки тих, хто має схожий досвід пережитого насилля, як знак солідарності і співпереживання. Акт вшанування і памʼяті про жертв.

Тадеуш Слободзянек написав пʼєсу «Наш клас. Історія в XIV уроках» у 2008 році. Сюжет ґрунтується на історичних подіях, але автор пропонує новий кут погляду наці події.

Для польського народу ХХ століття було надзвичайно буремним. Дві світові війни, втрата і повернення незалежності, окупація Німеччиною і Совєцьким союзом. Тож представникам однієї країни але різних поколінь довелося осмисливювати цей історичний досвід з перспективи свого часу.

Трагедію у Єдвабному було скоєно у липні 1941 року, підчас Другої світової війни. Довгий час вважалося, що головними виконавцями вбивств євреїв були німці. Проте слідство, яке провів Інститут національної памʼяті Польщі на початку 2000-х років встановило, що головними виконавцями злочину були — поляки. У 2011 році польський уряд на чолі з прем'єром Тадеуш Мазовєцьким визнав провину перед євреями і приніс вибачення, прочитавши публічний лист президента Броніслава Комаровського приурочений до 70 річниці трагедії у Єдвабному. Цю ганебну сторінку своєї історії поляки воліли б не згадувати. Пʼєса «Наш клас. Історія в ХІV уроках» Тадеуша Слободзянека — діалог драматурга з польським суспільство і заклик до усвідомлення провини та колективної відповідальності.

Сюжет пʼєси охоплює події з життя 10 однокласників від дитинства до старості. Половина з них євреї, інша половина — католики. Такий розподіл не є випадковим. Населення Єдвабного до початку Другої світової війни складалося з представників різних релігійних спільнот суспільства. Події пʼєси розгортаються через коментарі, які постійно ведуть персонажі. Вони діляться тим що з ними відбувалося, хто був поруч з ними, що вони відчували. Драматург використовує механізм передачі почуттів через засади психологічного театру, де передає найдрібніші деталі подій, які трапляються з персонажами «жертвами» і одночасно прийом відчуження, де не пояснює психологічних причин вчинків, скоєних іншими персонажами.  Таким чином тримаючи оптику на тому хто був виконавцем злочинів.

У режисерську концепцію Станіслава Іванова потрапляє не вся пʼєса. Саме тому вистава «Наш клас» є за мотивами твору Слободзянека. У виставі розказані не всі XIV уроків. Режисер зосереджується на перебігу найбільш емоційних подій довкола Другої світової війни, в той час як у пʼєсі події продовжуються до смерті останнього героя, що сягає початку наступного століття.

Сюжет вистави починається, а потім і закінчується моментом зустрічі Зохи з Абрамом.

Сценічний простір огороджений білими картонними листами. Протягом вистави він змінюється і трансформується разом зі сценічною дією та персонажами. Спочатку Абрам малює кімнату свого дитинства з монологу, якого не було в драматичному тексті, який привнесений режисером та виконавцем ролі Олександром Форманчуком. Згодом простір перетворюється на шкільний клас, де учні малюють на дошці. Зі зміною життєвих обставин героїв змінюється і картон, вони усіляко з ним взаємодіють, він брудниться, у ньому зʼявляється більше отворів, понівечені, слідів. У фіналі вистав лишається каркас, на якому тримались ці білі картонні листи.

Періодично у сценічному просторі зʼявляються предмети-символи. Прихід Сталіна знаменує монументальна рука, яка міцно хапає необачливого Якуба Каца (у виконанні Дмитра Яковенка). Згодом увесь клас збирається за одним столом колективізації.

Травматичним подіям вистави, злочинам проти євреїв режисер приділяє особливу увагу. Жіночі трагедії: зґвалтування, а потім спалення Дори (у виконанні Аліни Підгорної) з маленьким сином Ігореком у стодолі, «порятунок» Рахельки (у виконанні Анни Снігур-Храмцової) і хрещення її в Маріанну — надзвичайно емоційні і проникливі сцени. Вони дискомфортні і болючі для сприйняття. На підсвідомому рівні вони викликають згадку про жінок, які стали жертвами військових злочинів під час російської окупації українських міст.

Вбивство Якуба Каца, є не менш жорстоким і трагічним. Шкільні товариші по-звірячому бʼють його, вхід йде тяжка дошка з паркану, а потім, щоб той не мучився Зигмунд (у виконанні Івана Білаша) розбиває бідолашному голову. У виставі ця сцена відбувається через метафору. Під монолог Абрама, на словах «зарізав ягнятко», вміст банки з варенням Зигмунд розбризкує різким рухом на стіну з білого картону. Після чого Якуб Кац підводиться і промовляє свій монолог, про те, що він відчував «такий біль» і що «помирає під власною хвірткою». Не послідовність дій і монологу (звернення вже мертвого персонажа до глядача) роблять метафору смерті складною для однозначного зчитування, а епізод невиразним на тлі інших.

У виставі складно відмітити винятковість чи переважання чиїхось акторських портретів над іншими. Це варто розцінювати, як сильну сторону акторського колективу — вміння бути партнерами. Решта персонажів: Зоха (у виконанні Віри Зіневіч), Ганек (у виконанні Романа Ясіновського), Владек (у виконанні Івана Залуського), Рисік (у виконанні Олега Воронько), Менахем (у виконанні Олександра Печериці) — більшість з них мають довшу історію, яка сягає за межі розказаної у виставі.

Споглядання жорстоких сцен злочинів викликає співпереживання до усіх жертв і в той же час підштовхує до питання, що спонукає виконавців скоювати ці злочини? Навіщо? Це питання залишається застиглим у повітрі. Здається, режисер і не шукав цієї відповіді. Її немає і у Тадеуша Слободзянека. Автор пʼєси через тяглість подій, які не увійшли у виставу, і ефект відчуження (який у виставі губиться через надмірну психологічну емоційність сцен насилля) спрямовує думку читача або глядача до усвідомлення і визнання провини перед євреями, за виконання злочинів над ними католицькою частиною польського суспільства. А через філософію екзистенціалізму, яка лунає в думках Маріанна в кінці пʼєси, про те що вона так і не знайшла сенсу свого життя, автор підштовхує до думки беззмістовності зла.

Історія десятьох однокласників не є випадковим вибором драматурга. В польській театральній традиції присутній ще один, не менш знаковий клас.

У другій половині ХХ століття у Польші виникає явище Тетару смерті. Провідним мотивом і естетикою «Театру смерті» стає: спогади травматичних подій, швидкоплинність людської памʼяті та забуття, колективна памʼять довкола жертв двох світових війон смерть і смерть.

Польський режисер, сценограф, реформатор театру, творець гепенінгів, засновник авангардного експериментального театру «Cricot 2» («Крікот 2») Тадеуш Кантор, в своєму останньому етапі театральної творчості, у 1975 році оприлюднює власний маніфест «Teatr Śmierci» («Театр смерті»). 

Маніфест складався з опублікованих текстів та інтервʼю Тадеуша Кантора, написаної ним пʼєси «Umarła klasa» («Померлий клас»), її теоретичного обґрунтування, а згодом і самої вистави за цією пʼєсою. Премʼєра вистави відбулася 15 листопада 1975 року у підвальному приміщенні краківської галереї Кшиштофори і згодом принесла своєму творцеві всесвітню відомість. Вже у 1976 році американський тижневик «Newsweek» назве цю виставу найкращою у світі.  

«Померлий клас» — це ілюстрація історії єврейської частини польського суспільства у другій світовій війні через призму спогадів автора. Персонажі вистави — актори похилого віку, які існували на сцені наче діти: бешкетували, галасували. Вони повернулися у свій шкільний клас на урок, за ряд старих шкільних парт (сценографія також належала Тадеушу Кантору). Хтось ніс шкільний ранець, хтось «манекени» — воскові фігури дітей. Манекени Тадеуша кантора, яких він використовував і в більш ранніх своїх постановках — були одночасно його діалогом з ідеєю «актора-надмаріонетки» Гордона Крега і пошуком нових форм і змісту у власній ідеї автономного театру — який відходить від ролі передачі і відтворення літератури. У виставі не було лінійного сюжету чи причинно-наслідкового подієвого ряду. Центральною ідеєю вистави «Померлий клас» була думка неможливості повернення у минуле і повторного проживання власного дитинства.

Наступний його сюжет Wielopole, Wielopole («Вельополе, Вельополе») (назва вистави походить від назви населеного пункту Вельополе-Скшинське у якому народився і прожив своє дитинство Тадеуш Кантор) побудований на спогадах автора про власне дитинство. Подвійна згадка назви села вказує на циклічність історії і повторюваність подій у двох світових війнах. Прем'єра вистави відбулася у Флоренції 23 червня 1980 року. Центральним візуальним образом, який спонукав драматурга і режисера до цього сюжету є смерть ксьондза, свідком якої Кантор став у дитинстві і яка справила на нього велике враження. Також присутні образи його батьків і найближчих родичів. Порушується тема мобілізації до війська. Вистава була наповнена метафорами. Персонажі, в момент дії на сцені, мертві за сюжетом, мають власних двійників «манекенів». Солдати «манекени» марширують і падають у такт. На похорон ксьондза приходить рабин. Ось цей «перетин релігій» викликав шквал обурення і критики. Присутність юдаїзму підкреслювала релігійну неоднорідність польського суспільства.

Наступні його вистави: «Нехай зникають артисти» (премʼєра відбулася 2 червня 1985 року у Нюрнберзі), «Я більше сюди не повернусь» (премʼєра відбулася 23 квітня 1988 року в Мілані) та «Сюгодні мій день народження» (прем’єрні покази відбулися в Тулузі та Парижі в січні 1991 року, після його смерті 8 грудня 1990 року) мали рефлексійну форму про власний театральний досвід. Тема смерті все ще лишалася провідною. 

Вистава «Наш клас» болюче нагадування про людську жорстокість. Чужа історія відчувається знайомою. І це те, що підсвічує нестачу у мистецтві національного вівтаря памʼяті жертв попередніх і сьогоденних війон і трагедій.

*Текст було створено у рамках конкурсу театральної критики «З гальорки» від медіа LB.ua.