Кому цей ляпас?

Враження від передпоказу вистави «Троянство» у столичних франківців (п’єса Максима Курочкіна, постановка Давида Петросяна).

Протягом перших кільканадцяти хвилин перегляду наростає чудне, але сильне відчуття, що Давид Петросян вирішив піти з театру Франка й на прощання добряче грюкнути дверима цього мистецького, так би мовити, храму. І розбити на черепки всі священні розмальовані амфори з амброзією, осміяти шароварне троянство, віддавна притаманне цій сцені. А все те, що ми тут любили чи принаймні з ним мирилися, показати недолугим, надлишково-патетичним і ганебно неактуальним.

Ця сцена надто нагадує нам про знамениту Данченкову «Енеїду», де патетика урівноважувалася самоіронією

Хто зна, можливо, якби вистава йшла на якійсь іншій сцені, все це сприймалося б легше, не так гостро й дражливо. Але ця сцена надто нагадує нам про знамениту Данченкову «Енеїду» 1986 року – з Анатолієм Хостікоєвим, Наталею Сумською, Богданом Ступкою, Абазопулом-старшим, Бенюком і Мазуром, Шахом і Шаварським, ту славну виставу, де патетика урівноважувалася самоіронією, й це звучало як пісня, й де троянці – то були ми.

У цій новій виставі троянці – теж ми. Але це звучить як ляпас.

Ляпас – гучний. А от питання: кому він призначений?

У виставі є чесний Драматург (Володимир Міненко), який хоче адаптувати «Енеїду» Котляревського до сучасності. І є примітивні та недолугі Режисер (Сергій Кулибишев) та Продюсер (Євген Нищук), які зводять шляхетний задум до маскультівського примітивізму, шароварів і віночків.

П’єса Курочкіна й постановка Петросяна сповзають до тієї самої одновимірності, яку так нищівно засуджують

Спектакль нищівно таврує й пародіює убогу одновимірність трактувань героїчного українського міфу. Це похвально. Але при цьому й п’єса Курочкіна й постановка Петросяна явно сповзають до тієї самої одновимірності, яку так нищівно засуджують. Бо те, що вони так їдко висміюють, не має обличчя, імені й адрес. Воно нібито скрізь, але водночас ніде. Різні версії «Енеїди» Котляревського зараз справді популярні на наших сценах. Взяти хоча б блискучу постановку Ольги Семьошкіної в Театрі ветеранів або виставу Станіслава Садаклієва в Черкасах. Обидві вистави цілком достойні й позбавлені надмірної патетики. Отже – це не про них. А про кого тоді? Марно питати, бо ту потворну псевдокотляревщину, що критикується у виставі «Троянство», важко виокремити в дійсності. Об'єкт осуду надто розмитий. Звідси один крок до «кварталівських» пародій на нашу культуру взагалі.

Об'єкт осуду надто розмитий. Звідси один крок до «кварталівських» пародій на нашу культуру взагалі

Можна заперечити, що у «Троянстві» є не тільки демагоги та спекулянти від мистецтва, є й ті, хто заслуговує на співчуття. Приміром, Батько драматурга (Віктор Жданов), або Молода актриса (Ярина Рудько), або реальні ветерани російсько-української війни (як от потужний Артур Артименьєв). От вам, мовляв, справжні, неміфічні герої сучасності. Але ж вони не є основними персонажами тієї п’єси, яку у виставі хитро майструють Режисер із Продюсером. Та й у тій виставі, яку ставить Давид Петросян, вони яскраві – але статичні, вставні епізодичні персонажі.  

Повторимо запитання: кому ляпас? Єдиному телемарафонові, примара якого чітко прочитується в «Троянстві»? Недолугій державній культурній політиці? Чи нам усім, хто з цим мириться? Чи, можливо, ця вистава – застереження Петросяна щодо явища, яке нині ще не остаточно вималювалось, але домінуватиме завтра, коли пристосуванці кинуться наввипередки героїзувати війну, від якої успішно ховалися.

Можливо. Бо Давид Петросян уміє бачити наперед. Але це буде завтра. А виставу ми дивимось сьогодні.