Наші в Празі, або Symposium: Performing Exhibitions, Curating Scenographies 2026

З 13 по 16 квітня 2026 року в Празькому театрі ARCHA+ відбувся міжнародний симпозіум (Symposium: Performing Exhibitions, Curating Scenographies), який став першою подією на етапі підготовки масштабного Prague Quadrennial of Performance Design and Space 2027, яке наступного року буде святкувати своє 60-ліття.

Prague Quadrennial of Performance Design and Space – одна з найповажніших і наймасштабніших міжнародних подій подібного формату у сфері сценічного дизайну і перформативного мистецтва. Празьке Квадрієнале було засновано далекого 1967 року, відтоді проводиться в Чехії кожні 4 роки, збираючи сотні учасників і тисячі відвідувачів з усього світу.

Основою Квадрієнале є традиційні дві виставки-конкурси: Виставка країн та регіонів, на якій представлені павільйони створені професійними командами митців і кураторів з різних куточків світу: від Мексики до Японії, від Монголії до Португалії, від Штатів до Британії. Студентська виставка, яка також формується з павільйонів різних країн, які представляють університети й школи.

В межах Квадрієнале відбувається нагородження медалями найкращих павільйонів.

Окрім двох основних виставок, на Квадрієнале щоразу відбувається насичена й різноманітна програма лекцій, дискусій, воркшопів, публічних подій і показів перформансів.

ПРО УЧАСТЬ І ПРЕЗЕНТАЦІЮ УКРАЇНИ

Основними учасниками квітневого міжнародного симпозіуму стали переважно куратори, менеджери й представники команд, які працюють над створенням павільйонів для Празького Квадрієнале 2027.

Річ у тім, що для участі в основних виставках Празького Квадрієнале 2027 дедлайн подання заявки завершився ще 30 листопада 2025 року. Відповідно до участі в симпозіумі 2026 року були запрошені представники команд, які пройшли відбір і отримали підтвердження участі.

Україна у 2027 році буде представлена на Празькому Квадрієнале одразу двома павільйонами: Студентським – організатором якого виступає ГО «Галерея сценографії», а також павільйоном на Виставці країн та регіонів – який своєю чергою готує ГО «UAScenography».

На квітневий симпозіум до Праги, приїхали обидві українські команди. Менеджерка Юлія Глушко й троє сценографів-співкураторів: Олена Поліщук, Марія Погребняк, Олег Татаринов – команда Студентського павільйону. І театрознавиця Лілія Волошина та сценографка Анна Духовична – співкураторки Українського павільйону для Виставки країн та регіонів.

Своєю чергою Юлія Глушко взяла участь у публічній панелі «Сценографія в глобальному контексті» з доповіддю «Кураторство сценографії в часи нестабільності».

Меседж про те, що кураторство сценографії в умовах нестабільності вимагає адаптації, уважності та міжінституційної співпраці, розгляд на прикладах транскордонних культурних проєктів того, як нестабільність може стати продуктивною умовою, що переосмислює співпрацю та сценографічну практику, – стало стрижнем доповіді Юлії.

В інший день симпозіуму, у форматі flash tolk, із доповіддю «Всесвіт сценографії в сучасному українському контексті» виступила Анна Духовична, а Лілія Волошина доповідала за темою «Роль дослідження в кураторстві».

КОРИСНЕ Й ЦІКАВЕ

Важливо, що Україна присутня в міжнародному професійному середовищі, не випадає з комунікації. Навіть має свій голос і можливість озвучувати ті тези, які важливі й актуальні саме в нашому суспільстві. Навіть більше, ми маємо можливість демонструвати унікальний досвід і ті змісти, які цікаві колегам з усього світу. При тому, не ігноруючи і не спекулюючи темою війни, ми знаходимо оптику, щоб говорити про свої сильні сторони і про ті речі, які ми можемо відкривати для світу.

Водночас дійсно корисно, щоб наші менеджери, куратори, митці, дослідники також тримали руку на пульсі й не випадали з глобальних процесів. Участь у міжнародному симпозіумі — чудова нагода й дієвий інструмент для цього.

Участь у Симпозіумі — це можливість побачити сучасну сценографію як складну, міждисциплінарну практику. Вражає те, наскільки сценографія сьогодні виходить за межі сцени. Вона може бути архівом, садом, собакою і людиною в міському парку, світловим переходом у розкопках, касетою із записом, LED-стіною, костюмом без сцени, бієнале як системою, виставкою як практикою турботи. Це змінює саме поняття сценографії: вона стає не оформленням простору, а методологією мислення.

Ключову роль у формуванні цього дискурсу на симпозіумі відіграла лекція французької дизайнерки Clémence Farrell “Immersion in the Exhibition Space”. Фаррелл розглядає виставку не як простір демонстрації, а як середовище, яке глядач проживає. Її приклади — зокрема імерсивні музейні експозиції, такі як проєкти, пов’язані з історією Titanic, або виставкові практики Dakar Biennale — демонструють, що ключовим є не сам об’єкт, а наратив, атмосфера і тілесний досвід. Вона наголошує, що імерсія має бути змістовною, а не лише ефектною, і саме ця думка стала відправною точкою для більшості подальших доповідей.

Симпозіум показав, і це дійсно цікаво, що сучасна сценографія існує як глобальна мережа підходів, де різні культурні контексти формують різні способи мислення: європейський — більш теоретичний і кураторський, азійський — сенсорний і мінімалістичний, африканський — укорінений у традиції, латиноамериканський — політичний і тілесний. Попри ці відмінності, всі доповіді об’єднує спільне розуміння сценографії як процесу, який створює умови для досвіду. Саме це і стало головним відкриттям: сьогодні сценографія — це не про те, що ми бачимо, а про те, що з нами відбувається в просторі.

Участь у симпозіумі, як власне і в самому Празькому Квадрієнале є важливою не лише як ритуал або щось формальне й обов'язкове за замовчуванням, як біла сорочка в діловому костюмі. Це важливо для переосмислення сценографії в контексті сучасного розуміння перформативного мистецтва. Це один із тих кроків, які віддаляють нас від застарілого концепту бачення і розуміння сценографії, театру, мистецтва взагалі — нав'язаного ще радянським імперським наративом і пропагандою.

У 2023 році ГО «Галерея сценографії» виступила організатором першого повноцінного павільйону від України на Виставці країн і регіонів Празького Квадрієнале. І вже тоді можливість побачити, що представляють команди з різних куточків світу, як будують свої павільйони, як працюють з аудиторією Квадрієнале – дала відчути, наскільки ми в Україні досі фрагментарно сприймаємо театр, сценографію. Ми ще дуже прив'язані до певних рамок, застарілих визначень, форматів. Так у нас дійсно достатньо класних митців. У нас дійсно є достатньо крутих проєктів. Але ми потребуємо усвідомлення того, що світ змінився. І продовжує змінюватися далі! Зміни — це постійний процес у живому суспільстві. Ми більше не колонія імперії. У мистецтві не існує «ГОСТів», не існує «єдиної правильної відповіді». Змінюється і саме Празьке Квадрієнале. Бо ще пару десятків років тому там теж основним форматом павільйонів були експозиції, які ми сьогодні б назвали «класичними»: ескізи, макети, фото з реалізованих вистав. Так би мовити, «звіт про успішно зроблену роботу». Але сьогодні навіть у самій назві прочитуються інші акценти й змісти: Prague Quadrennial of Performance Design and Space. В назві не має слова сценографія, сценічний дизайн, театр… Акцент на перформативості — це рух до розширення рамок.

Вся ця широта й різноманітність звучала і в доповідях на самому симпозіумі. Як приклад можна згадати деякі з них:

Adonis Volanakis у доповіді “A Living Archive” та Fritha Fallon у виступі “Museum of Living Archives: Curating as Artistic Research” розглядали архів як динамічну, перформативну структуру. У їхніх підходах архів перестає бути місцем збереження і стає простором взаємодії, де пам’ять відтворюється через тіло, дію і кураторський процес. Це особливо цікаво в контексті загальної тенденції до “оживлення” виставкового простору.

Питання простору як політичної та культурної категорії було розкрито у доповіді Alain Zedrick Camiling та Natta Thapparat “Demapping Southeast Asia”, де йшлося про необхідність відмови від західних моделей картографування. Тут сценографія постає як інструмент деколонізації, що дозволяє переосмислити простір поза усталеними географічними і культурними рамками.

Схожу, але культурно відмінну позицію можна побачити у виступі Malanda Loumouamou “Contemporary Scenography in the African Context: From Roots to Universal Dialogue”, де сценографія мислиться як поєднання традиції й сучасності. У цьому випадку простір ніколи не є нейтральним — він завжди несе історію, ритуал і культурну пам’ять.

Інший напрям — дослідження сенсорного сприйняття — був представлений у доповіді Shusaku Futamura “Scenography Beyond Visual Perception”. Японський підхід, заснований на концепції “ma” (простір між), підкреслює значення тиші, паузи й відсутності як активних елементів сценографії. Це суттєво відрізняється від європейського прагнення до насичення простору змістом і демонструє культурну специфіку сприйняття. Тема тактильних моделей, інклюзивної виставки, різних тіл і способів сприйняття показала, що доступність не є додатком до вже готової концепції. Вона може бути самою основою сценографічного мислення.

Партисипативний аспект сценографії був особливо виразним у доповіді Soojin Oh “Shape Your Story!”, де глядач стає активним учасником створення наративу. Схожі ідеї розвивалися в практиках, пов’язаних із соціальною взаємодією, зокрема в проєкті Gabriella Kiss “Exhibition as a Practice of Care” (Будапешт), де виставка розглядається як екосистема турботи, взаємодії і спільного досвіду. Проєкт пропонує радикально новий підхід до виставкової практики, де головною стає не репрезентація, а турбота як форма взаємодії. У проєкті відсутні традиційні матеріальні артоб’єкти. Натомість їхню роль виконують звукові записи, тексти, взаємодія між людьми і тваринами, а також сам простір як соціальна ситуація. Таким чином, об’єктом стає не річ, а процес і відносини.

Особливе місце в програмі посіла перформативна лекція “Body, Face and Fire”, створена колективом на чолі з Pedro Gramennya Ardiles у співпраці з Aljoša Lovrić Krapež, Sofija Bičić та John Álvarez Esparza. Цей перформанс став одним із найсильніших прикладів переходу від теорії до тілесного досвіду. Маска тут виступає не як засіб приховування, а як інструмент трансформації і створення спільноти. В момент, коли глядачам пропонується надягти маски, відбувається зникнення межі між сценою і аудиторією. Простір перетворюється на колективний ритуал, де музика, рух і анонімність формують новий тип спільного переживання.

«Бонусною цікавинкою четвертого дня симпозіуму стала екскурсійна подорож в регіон Богемія, де можна було познайомитися з традицією виготовлення скла і побачити весь цей процес наживо. На цьому, направду невеличкому, заводі відбувається справжня театральна магія. Прості офісні співробітники та надзвичайні склодуви стають справжніми перформерами на "шекспірівських помостах", демонструючи надзвичайну артистичність для великої кількості очей, до яких, здавалося б, вони вже надто звикли», — згадує співкураторка Українського студентського павільйону, учасниця симпозіуму Олена Поліщук.

КОРИСНЕ Й ПРАКТИЧНЕ

Насправді симпозіум не обмежився доповідями й дискусіями. Важливою частиною стало відвідання кураторами майбутніх павільйонів PQ 2027 локації, на якій власне і відбудеться наступного року Квадрієнале. Мова про Празький виставковий комплекс Виставиште (чеськ. Výstaviště). На сьогодні комплекс перебуває на етапі активного й масштабного ремонту.

Саме тут у 2027 році розгорнуться обидві центральні виставки: Виставка країн та регіонів та виставка студентських павільйонів. Крім того, організатори PQ 2027 провели детальну презентацію й обговорення технічних можливостей та умов майбутніх експозицій.

Це величезний простір, який може нагадати українцям київський комплекс ВДНГ. У центральній масштабній споруді цього комплексу під кожен павільйон буде виділено місце площею 5 х 5 метрів. Як саме «заповнити» цей простір, якої форми набуде павільйон – залежить від фантазії й концепту кураторів кожного з павільйонів. Адже обмежень від організаторів майже не існує, окрім деяких технічних моментів, пов’язаних швидше із можливостями монтування.

НА ЗАВЕРШЕННЯ

Хочеться згадати думку, яка лунала й обговорювалась на симпозіумі в Празі й видається актуальною й резонуючою для нас:

Сьогодні виставка не повинна репрезентувати “найкраще”, а швидше має ставити питання: Що саме ми пам’ятаємо? Що замовчуємо? Кого включаємо, а кого виключаємо?

Автори тексту:

Богдан Поліщук (cпівзасновник і куратор ГО «Галерея сценографії»)

Марія Погребняк (співкураторка Українського студентського павільйону PQ 2027)