Нове прочитання драми Марії Матіос на сцені Чернівецького драмтеатру

Вистава «Солодка Даруся» у Чернівецькому драмтеатрі імені Ольги Кобилянської – це не виконання репертуарного плану, не гонитва за касовістю чи задоволення особистих творчих амбіцій. Це обовʼязок і пошана, реалізація творчих можливостей і величезний ризик.

Заголовки місцевих видань підступно уточнюють, чи «двічі в одну річку увійдеш», нагадуючи про знакову виставу в сусідів-франківців. Та все ж премʼєра «Солодкої Дарусі» у 2026 році – важлива подія для театральної спільноти.

У цьому тетрі майже 20 років тому відбулося театральне першопрочитання драми на три життя Марії Матіос режисерки Людмили Скрипки. Та вистава прожила своє сценічне життя й тихо пішла зі сцени.

Цьогорічна премʼєра (25 травня 2026 року) – не режисерський повтор і не поновлення вистави. Цей спектакль творча команда Чернівецького театру виношувала довго. На сцені обʼєдналася потужна тріада митців: письменниця Марія Матіос, режисерка Людмила Скрипка та композитор Олександр Шимко. Звісно, це лише верхівка величезної піраміди людей, які працювали над постановкою. Та саме вони замкнули магічне дійство народження вистави в єдине коло – коло історії, коло життів, коло подій.

Режисерка Людмила Скрипка спільно з командою творить глибокий багатошаровий світ Дарусі. У якому дівчинка свідомо прирекла себе на німоту, обравши сама собі страшну кару за дитячу щирість і правдивість, що призвела до горя. Та насправді це не вина Дарусі, а невимолений і незабутий гріх тоталітарної червоної машини, яка циклічно намагається знищити українців.

Металева конструкція стає барʼєром, який ділить життя героїв на «до» і «після»

Металева конструкція на сценічному колі стає барʼєром, який ділить життя героїв на «до» і «після», яка розділяє Матронку й Михайла, Дарусю і Цвичка, жертв і катів, зрадників і мучеників.

Час від часу герої опиняються у містичному лісі, який творять спущені з колосників стовпи-колби, що показують, наскільки глибоко люди можуть зайти у своїй байдужості.

Сцени, де Даруся опиняється у задзеркаллі спогадів, показані буквально – у сценічному просторі зʼявляється дзеркало, де оживають спогади, любов і провина, що стає основним почуттям, яке народжується у виставі. Провина за мовчання, правду, байдужість. І коли у фіналі дійові особи займають місця в глядацькій залі, ми разом з ними стаємо співучасниками злочину. Одного з найбільших злочинів, для якого у Дантовому пеклі є окреме коло байдужості та сліпоти. Й у світі, де люди як маріонетки під баян одягають безформенні куфайки, ще болючішим стає ідейний лейтмотив – «Люди не люблять людського щастя». Трагедія всього народу у виставі розкривається через локальну історію однієї людини, однієї сімʼї, одного села.

Складними, але зрозумілими метафорами, говорять творці вистави, закликаючи не бути байдужими, німими й глухими. Важливо, що театр повернувся до цього матеріалу зараз – коли Україна протистоїть не тільки кривавому сусіду, а «глибоко стурбованій» байдужості світу.

Як інородне тіло на сцені час від часу зʼявляється мотоцикл

Вистава сповнена колоритних сцен із буковинського життя, глибоко вкорінених в історичний контекст. Весілля, збір урожаю, Великдень і гармонію всіх цих етапів руйнує МГБ. Як інородне тіло на сцені час від часу зʼявляється мотоцикл, який з фантасмагоричною пластикою штовхають і штовхають. Вміла робота режисерки з масовими сценами точно показує протистояння двох світів, як з часом співіснування стає прийняттям.

Образи буковинських мучеників та їхніх катів – роботи чернівецьких акторів. Звісно, не завжди на премʼєрних показах вдається говорити про акторський ансамбль. Деякі актори впевнено й точно втілили свої образи, працюючи у чіткому темпоритмі вистави, а дехто – тільки примірявся до ролі.

Марина Тимку в ролі Дарусі створює складний психологічний портрет жінки-дитини, яка балансує між реальністю й міфом-задзеркаллям. У кожному жесті, у кожній паузі відчувається внутрішнє протистояння між життєвою силою та тягарем травматичного знання. Люсьєна Надкернична (Матронка) втілює архетипову силу мудрості, що переросла в гіркоту, біль та самопожертву. Андрій Репецький (Михайло) намагається бути опорою, але сам ледь тримається. Назарій Кавулич (Цвичок) – щирий буковинський дивак, який прагне врятувати Дарусю і з надією дивиться у майбутнє.

Жінки-мойри творять єдине багатоголосся долі. Вони одночасно свідки, судді, кати й жертви

Але люди не терплять чужого щастя… Важливу функцію у виставі виконують жінки-мойри: Сніжана Кавулич, Ксенія Король і Наталія Гунда. Вони не просто коментатори дії, а її дихання, глибина, історична пам’ять і прокляття. Кожна з акторок має свій тембр, енергетику й пластику. Разом ці персонажки творять єдине багатоголосся долі. Вони одночасно свідки, судді, кати й жертви.

Парадоксально, але всесвіт німої Дарусі сповнений звуків і музики. Композитор Олександр Шимко дав голос кожному предмету, рухові та думці, створивши образне звукове полотно. Цією музикою говорить безмовна Даруся, дерева у лісі та й усі герої існують у ритмі, заданому звуковим тлом. Це відгукується глядачам на фізичному рівні й веде за собою в атмосферу болю, відчаю та втрат буковинського села.

Автор музики створив не ілюстрацію, а окремий цілісний звуковий пласт, який як шар атмосфери оповиває Землю, накриває виставу. І коли червоні зайди встановлюють гучномовець – він стає антагоністом Дарусі, забирає мову у всього люду. Все робиться, щоб заглушити думки, вбити співпереживання, стати німим і глухим народом. Глухим до чужих болів, жалів і скорбот, а тільки здатним точити язики об чужу біду. Жінки-мойри сіють-сіють людські життя, а жорна мелють і мелють.

Після перегляду вистави в голові лунає: «Хто винен? Люди!» Висновку не буде. Йдіть на виставу і робіть їх самі. Щоб не бути німими, глухими чи сліпими.

Олеся Данилець