Вільний театр і нові догми: Сергій Васильєв про українську сцену від 1980-х до сьогодні

Розмова Лариси Довгої із Сергієм Васильєвим на платформі «УКультура» – не просто екскурс в історію українського театру останніх чотирьох десятиліть. Один із провідних українських театральних критиків пропонує власну, виразно суб’єктивну й полемічну версію того, що відбулося з театром, коли він отримав свободу, але потрапив у нові системи залежності.

Головним критерієм для Васильєва стає не стиль, не репертуар і навіть не професійна вправність, а внутрішня свобода митця. Саме через неї він дивиться на театр кінця 1980-х, режисерський вибух 1990-х, суперечливі зміни наступних десятиліть і сучасну сцену.

Свобода почалася раніше за незалежність

Сергій Васильєв відмовляється від зручної схеми, за якою радянський театр був цілковито невільним, а після 1991 року автоматично став вільним. Незалежність, наголошує він, не виникла на порожньому місці – зокрема й у театрі.

У 1980-х Сергій Данченко створював у театрі Франка вистави світового рівня. «Візит старої дами», а згодом «Тев’є-Тевель» із Богданом Ступкою для Сергія Васильєва – не лише професійні вершини. Їх робили люди, які вже мали внутрішній досвід свободи й були готові відповідати за власний художній вибір.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «На репетиціях був як Марадона»: Андрій Жолдак про акторську техніку Богдана Ступки

Наприкінці 1980-х – на початку 1990-х в український театр приходить ціле режисерське покоління: Віталій Малахов, Валерій Більченко, Олег Ліпцин, Володимир Кучинський, Андрій Жолдак, Григорій Гладій. Вони приносять нову драматургію, нові способи роботи з актором, модерністську й постмодерну оптику, свободу переходити від реалізму до абсурду, від побутової драми до театральної гри.

Васильєв згадує «Момент» Жолдака, «Археологію» та «І сказав “Б”» Більченка, вистави Ліпцина за Хвильовим, Мрожеком і Софоклом. Важливими були не лише окремі постановки, а сама поява людей, які вільно користувалися всім простором культури й не визнавали наперед установлених меж.

«Це був театр без догм. Це був театр, який усе відкрив», – каже Сергій Васильєв.

Покоління індивідуалістів

Ці режисери не утворили єдиної школи й не сповідували одного естетичного методу. Навпаки, кожен із них прагнув створити власну театральну мову. Але їх об’єднувало відчуття спільного часу та розуміння театру як території великої особистої відповідальності.

Театр-дім і театр-сім’я у версії Васильєва не заперечують індивідуалізму. Це радше льотна ескадрилья або футбольна команда: люди разом проходять бій, але після нього кожен залишається собою. Фестивалі «Херсонеські ігри» та «Золотий лев» на певний час зібрали ці незалежні театральні сили у спільний рух.

Саме особистість режисера визначала конструкцію вистави. Великі театральні системи могли бути несхожими, але їхні автори – від Курбаса і Станіславського до Брехта та Ґротовського – ставили перед собою однаково максималістське завдання: художнім актом створити інший світ.

Парадоксально, але формальна свобода наступних десятиліть, на думку Васильєва, не зробила український театр автоматично вільнішим. На місце радянських обмежень можуть приходити нові групові правила, правильні теми й готові відповіді.

«Наприкінці 1980-х – на початку 1990 років я відчував присутність вільних людей більше, ніж сьогодні. Зараз бачу просто вільних людей, але не бачу по-справжньому свобідних. Бачу нових догматиків. Вони мені дуже нагадують комсомол моєї юності».

Це одна з найгостріших тез розмови. Вільний вибір репертуару, можливість працювати незалежно від державної ідеології чи говорити сучасною мовою ще не гарантують внутрішньої незалежності. Для Васильєва свобода починається там, де митець здатен залишитися окремою людиною, сперечатися зі своїм середовищем і не замінювати повалені ікони новими.

Час не рухається однією лінією

Водночас Васильєв не ставить хрест на сучасному театрі й не зводить розмову до ностальгії за 1990-ми. Він називає Івана Уривського, Давида Петросяна, Тамару Трунову, Оксану Дмитрієву – режисерів, які створюють непересічні вистави, читають, дивляться, здобувають знання й працюють із новими театральними технологіями.

Важливо, що сучасність у його розумінні не скасовує попередніх форм. У театрі одночасно існують традиційна сцена, розважальний репертуар, метафоричний театр і лабораторний пошук. Намагання проголосити один із цих напрямів єдино актуальним і накинути всьому театрові спільне завдання лише створює нову догму.

«У нас є одне помилкове уявлення. Інколи ми думаємо, що час – це поступ. Насправді ж, час – це багато часів водночас. Між іншим, це не так погано», – зауважує критик.

Така оптика дозволяє дивитися на театральний процес не як на зміну застарілого новим. Експериментальний театр може мати невелику аудиторію і помилятися, але саме він випробовує форми, які згодом використовуватимуть інші. Масовий театр відповідає на потребу глядача «провести вечір». Обидва існують в одному часі, але виконують різні функції.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Як Віталій Малахов закрив гештальт

Хто сьогодні замовляє театр

Найпродуктивніший поворот у розмові відбувається тоді, коли Сергій Васильєв пропонує оцінювати театр не лише за естетикою чи ідеологією, а й за тим, хто його замовляє.

Радянський театр майже повністю фінансувала держава, але платою за це був компроміс із партійним керівництвом, а часом і з власним сумлінням. Після зміни системи театр мусить сам заробляти, шукати аудиторію і враховувати її очікування. Проєктна й грантова модель відкрила нові можливості, але теж принесла власні обмеження: залежність від пріоритетних тем, ціннісних рамок і мови заявок.

Васильєв не ототожнює ці системи. Він показує інше: жоден спосіб фінансування не є нейтральним. Кожен формує не лише умови роботи, а й театральну мову, стосунки з публікою та саме уявлення про результат.

Показовою стає зміна професійного словника. Спочатку виставу замінив «проєкт» – щось заплановане, тимчасове й незавершене. Потім з’явився «продукт» – уже не художня подія, а результат, який можна виробити, представити й оцінити.

«Проєкт переріс у продукт, водночас так і не став виставою», – каже Васильєв.

Це не просто вдалий афоризм. У ньому зібрана критика системи, в якій театр дедалі частіше має довести свою корисність, відповідність темі та придатність до звітування ще до того, як відбудеться власне мистецьке відкриття.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «Професіоналізм був важливішим за політичні розклади»

Робота, служба чи служіння

У фінальній частині розмови йдеться про те, чим театр є для людини, яка до нього приходить. Місцем роботи, заробітку й реалізації амбіцій? Службою? Чи служінням, яке вимагає від митця більшого, ніж професійна дисципліна?

Васильєв не приховує власного максималізму. Йому близьке уявлення про театр як священнодійство, хоча він розуміє, наскільки архаїчно воно може звучати у прагматичному світі. Саме тому його непокоїть не поява нових технологій або масової культури, а відмова від думки, що театр здатен вимагати від людини повної внутрішньої участі.

Його прогноз водночас тверезий і не безнадійний. Майбутнє, найімовірніше, належатиме масовій людині, яка навчиться створювати якісний і технологічний продукт. Але культура завжди залишає можливість для появи тих, кого неможливо передбачити системою: радикальних індивідуалістів, «юродивих», людей, здатних на священнодійство навіть у прагматичному світі.

Цінність цієї розмови – у поєднанні історичної пам’яті й незручних запитань до сучасності. Чи достатньо театрові бути професійним? Чи не перетворюється правильна тема на нову догму? Хто визначає його мову – художник, держава, грантодавець чи публіка? І чи може театр залишатися територією внутрішньої свободи, коли дедалі впевненіше називає себе продуктом?

Сергій Васильєв не пропонує готової формули. Але повертає розмову до критерію, без якого всі інші втрачають сенс: театр починається з людини, здатної створити власний світ і взяти за нього відповідальність.

Дивитися відео та читати повну розмову на платформі «УКультура»