Плоди просвіщенія

Станіслав Мойсеєв поставив у Молодому театрі драму-рейв «Хмари» за однойменною повістю Івана Нечуя-Левицького. Автор інсценізації – Андрій Бондаренко.

Що таке ця вистава?

Уявіть, що ви дивитеся щось таке як «За двома зайцями», але не в комедійному регістрі, а як сімейну сагу трьох поколінь наших предків, котрі шукають порятунку в тому, що Проня Прокопівна називала «образованістю». Вони вважають це надією на порятунок – і для себе самих, і для своїх дітей, і для цілої України. От, мовляв, почитаємо вголос вірші Шевченка, і самі просвітимось, і народ просвітимо, й буде нам щастя. Але кожне нове покоління щоразу починає все спочатку й ходить по зачарованому колу ілюзій.

Можливо, порівняння цих двох творів дещо зухвале, але вони справді близькі генетично. Згадаймо: Нечуй узявся писати «Хмари» на початку 1870 років. Десь тоді ж він написав і комедію «На Кожумяках», що її Михайло Старицький згодом переробив на «За двома зайцями» (зробив текст сценічнішим, дещо змінив імена, приміром, Гострохвостий став Голохвостим, а Рябко – Сірком). Імена Нечуя і Старицького свого часу стояли на афіші поруч.

Зрештою, в «Кожумяках»/«Зайцях» є всі типи тих персонажів, що є і в «Хмарах». Але оскільки «Хмари» – сага кількох поколінь (батьки, діти, онуки), то у повісті й у виставі ці персонажі помножуються й модифікуються. Скажімо, замість одного Прокопа Сірка, що любив «побалакать з розумною людиною», у виставі маємо декілька таких Сірків, змальованих щоразу теплими фарбами. Це Сухобрус (Ярослав Чорненький, Костянтин Костишин), старий Дашкович (Анатолій Петров), Масюк (Борис Георгієвський) і Антін Радюк (Сергій Пономаренко, чий драматично-проникливий монолог здійняв раптову хвилю оплесків у залі).

Звісно, «подібність» персонажів знаменитої комедії й повісті «Хмари» – зовсім не пряма й часом чарівно-несподівана. Скажімо, капітанська вдова Ликерія Висока у виконанні Анастасії Євтушенко одночасно нагадує овдовілу Проню Прокопівну (уявіть собі це!) і її тітку Секлиту Лимариху, втілення живої народної простоти.

Проньок у виставі «Хмари» цілих дві пари: Марта і Степанида Сухобрусівни та їхні дочки Ольга й Катерина. Вони піднялися вище Проні в «образованості» – закінчили Інститут шляхетних дівчат під опікою мадам Турман, яку гротескно грає Вікторія Авдєєнко.

Відповідно, Голохвастов у виставі теж не один. В цій іпостасі, приміром, дивовижний блазень Кованько, якого грає Артем Мартинишин. Ще двоє Голохвастових – професор-кар'єрист Воздвиженський (Олександр Ромашко) і професор-книжник, любитель гегелівської філософії Дашкович (Олексій Нежурко). Насправді їх не двоє, а більше, бо цих самих персонажів у молодості грають ще двоє акторів (скажімо, молодий актор Іван Трофименко дуже цікавий у крихітній ролі юного Воздвиженського). 

Але головний послідовник «цилюрника з-за канави» у цій виставі – студент університету Павло Радюк (Сергій Пащенко, Дмитро Лях). У Нечуя Левицького Радюк – явно позитивний персонаж. Але пригляньмося. Так само як кожумяцький палікмахтєр був уважний до свого костюма (пінджак, жильотка), так само уважний до свого вбрання й Радюк, тільки у нього – розкішна народна вишиванка й дуже стильна народна свитка. Як Голохвастий сватався і до Проні, і до Галі, так само Радюк – і до Ольги, і знову ж таки до Галі. Все інше – слова, слова, слова.  

В одному інтерв'ю після прем'єри «Хмар» Станіслав Мойсеєв сказав, що вистава – про відповідальність інтелігенції за долю своєї батьківщини. У виставі ця теза подана у вельми скептичному світлі.

Не знаю, чи моє порівняння «Хмар» із «Кожумяками»/»Зайцями» – найкраще з можливих, але завдяки цьому після вистави я отримав своєрідну втіху. Відчуття було таке, що ти раптом на своєму культурно-генеалогічному дереві знайшов цілу гілку, якої не бачив раніше. Це не може не радувати, хоч на тій гілці не родить нічого такого, чого ми ще не бачили – хоч сто років тому, хоч тепер. Це як знаменита груша на межі між Кайдашами. Між іншим, плоди цього дерева називаються «груші-дулі». Ця груша, фігурально висловлюючись, досі не всохла.

Фото із сайту Молодого театру та сторінки театру в інстаграмі