Павло Текучев про український театр, кіно та пошук свого героя

Актор театру та кіно Павло Текучев ділиться думками про те, як змінився український театр після повномасштабного вторгнення, у чому різниця між роботою в театрі та кіно, що залишається за лаштунками вистави та як відбувається пошук персонажа. Також поговорили про прем’єру «Кассандри», міжнародну співпрацю й те, чого сьогодні має навчатися український актор.

Як змінився український театр після повномасштабного вторгнення? Які процеси, що відбуваються зараз, ви вважаєте найважливішими для його подальшого розвитку?

– Театр так чи інакше рефлексує на болючі теми сьогодення. Для мене найважливішим залишається те, щоб люди в театрі могли знаходити нову мотивацію продовжувати жити в нашій важкій реальності. Щоб це був простір для безпечного рефлексування, або принаймні місце, де можна переключитись від проблем. Якщо говорити простіше, щоб людям було цікаво сюди ходити і щоб це було для них корисно. Тому цей діалог театру та глядача, сподіваюся, ставатиме зрозумілішим і важливішим для кожної зі сторін.

Ви працюєте і в театрі, і в кіно. У чому принципова різниця між цими двома форматами роботи актора? І чи є щось, чого театр навчає актора для кіно – або навпаки?

– Коли мене раніше запитували, що я хотів би обрати – театр чи кіно, – я вагався й намагався зрозуміти, що для мене цікавіше. Проте зараз не зможу обрати, тому що це вибір на кшталт «тато чи мама».

Театр і кіно – це різні форми існування актора. У театрі ти існуєш разом із глядачем в одному просторі й проживаєш історію від початку до кінця, тому важливі твоя енергія, посил. Щоб людина в останньому ряду тебе почула і прожила разом із тобою. А в кіно камера дозволяє бути набагато інтимнішим – вона бачить те, що глядач у театрі ніколи не побачить: найменшу реакцію, погляд, навіть думку, яка тільки виникла. І, мабуть, найбільша різниця в тому, що в театрі ти віддаєш себе глядачеві, а в кіно ти ніби дозволяєш камері зазирнути всередину себе.

Я люблю ці два світи й хочу розвиватися в них паралельно.

Глядач бачить актора вже на сцені, але не бачить усього процесу, який стоїть за виставою. Що найчастіше залишається за лаштунками театру?

– Найчастіше люди запитують, як акторам вдається вивчити стільки тексту. Відкрию «страшну» правду: вивчення тексту – найлегша частина підготовки до ролі. Набагато складніше й важливіше – знайти життя цього персонажа. Чого він хоче, до чого він іде, з чим бореться, як долає перешкоди й що здобуває в кінці. І це, мабуть, важко уявити глядачеві, що не мав такого досвіду. Часто людям здається, що актори вивчили текст, вийшли на сцену і почали грати. Це не так.

Зерно цієї професії криється у процесі, який я описав. Актори працюють саме заради цього – бо це надихає, наповнює. І після кожної зіграної ролі ти відчуваєш, що наче прожив ще одне маленьке життя.

У вересні відбудеться премʼєра «Кассандри» в межах співпраці театрів Лесі Українки та Івана Франка, а постановку очолює польський режисер Ґжеґож Яжина. Що для вас було найскладнішим у цій роботі? Чи змінив цей досвід ваш погляд на професію?

– Найбільш несподіваним стало те, кого я гратиму (Павло Текучев гратиме Неоптолема, сина Ахілла. У давньогрецькому міфічному епосі та світовій драматургії цей персонаж є уособленням брутального загарбника, позбавленого жалю, який чинить найстрашніші злочини під час взяття Трої. – УТ). Мабуть, уперше це буде настільки негативний персонаж. У його діях немає жодних виправдань. Він окупант і чинить страшні речі.

Я не очікував, що зможу полюбити цього персонажа. Спочатку, ставився до нього дуже насторожено. Проте, акторська природа і школа вимагають, занурюючись у персонажа, чітко усвідомлювати його правду. Якою невиправданою і неприйнятною вона не була б.

І для мене найнеочікуванішим стало саме це професійне відкриття: ти можеш грати персонажа, цінності якого не поділяєш, але відчувати внутрішню акторську свободу, проживаючи його життя.

Я вважаю, що це дуже серйозний тренаж, який навчає внутрішньої стійкості. Іноді ти не можеш змінити певні речі – їх потрібно просто бачити такими, якими вони є. Звісно, я говорю виключно про акторську професію.

А що дала мені ця співпраця? Робота з Ґжеґожем Яжиною принесла величезне задоволення, тому що я мав змогу стати співавтором цієї вистави разом з колегами з нашого театру та театру Франка. Це новий досвід, який я точно використовуватиму. Той спосіб існування, який запропонував Ґжеґож, знахідки й сенси, закладені в цю виставу – і є розвиток акторської школи та ремесла. Виявляється, майже всі люди театру говорять про одне й те ж, просто називають це різними словами. Коли ти це усвідомлюєш, працювати стає ще цікавіше.

Коли ви отримуєте нову роль, з чого починається робота над персонажем? Як відбувається пошук героя і які професійні виклики є найскладнішими?

– Робота над роллю починається з вивчення максимальної кількості інформації про персонажа, про цей період, про автора, про п’єсу чи розповідь, за якою написане інсценування.

Пошук героя відбувається впродовж всього репетиційного процесу. Наприклад, зараз лишається менше як тиждень до прем’єри «Кассандри». Та я не можу сказати, що відповів на всі запитання й остаточно завершив цей пошук. Ні. Щобільше – ці пошуки не припиняються і після прем’єри. Якщо порівняти прем’єру та 15-ту чи 20-ту виставу, зазвичай це дві різні вистави. Далі відбувається період закріплення, все стає більш сталим. Але ці пошуки – постійні.

Найцікавіше, коли ти день у день пробуєш різні варіанти, різні підходи, намагаєшся по-різному відповідати на запитання свого персонажа. Цей пошук відбувається на репетиціях, методом проб і помилок. Помилок насправді відсотків 90, і лише 10, які пробуєш і розумієш, стають зернятками, з яких потім народжуються нові думки й ходи.

Професійні виклики сьогодні – торкатися найболючіших тем: болю втрат, зневіри й мотивації.

Ви навчаєте студентів акторської майстерності. Як змінюється роль актора сьогодні? Чого актор має навчитися, окрім безпосередньо акторської професії?

– Актор – це в першу чергу особистість. Звичайно, це вибір кожного – яку частину себе показувати. Однак сьогодні про особистий бренд ідеться більше, ніж про професію, майже в будь-якій справі.

Тому я й роблю ці творчі навчальні пошуки, бо це й мені допомагає віднайти свої точки опори й зрозуміти, хто я, про що я і як я змінююся з роками. Думаю, що саме цьому і має все життя вчитися актор.

Валентина КОМИК

Фото надані Павлом Текучевим

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Ґжеґож Яжина: «Я йду в бік тотального, а не убогого театру»