“Знову і знову та як це завершиться”: як Марія Бакало шукає відповіді на складні питання в умовах невизначеності

“Я вірю в майбутнє твоє, Україно!

Як вірить у щастя кожна людина!

Як вірить в батьків своїх кожна дитина!

Майбутнє моє – це ти, Україно!”

На екрані транслюється VHS-касета. Дівчинка з барвистими помаранчевими бантами натхненно, з інтонацією декламує вірш, поки за нею мирно гойдаються морські хвилі. Крим. Запис змінюється – тепер на піску сидять двійко хлопчаків і урочисто виголошують:

“Літо закінчується! А яке в нас свято попереду? Правильно: чотирнадцята річниця незалежності України!”

У дев’яностих на нульових на плівку зазвичай записували те, що вважали справді важливим: сімейні свята, дитячі виступи, шкільні урочистості, військові церемонії. Відпустка в Криму на День незалежності. Власне, якраз дослідження українських дев’яностих під час резиденції від Jam Factory Art Center (інституції сучасного мистецтва у Львові) та спогади про власне дитинство в Сімферополі й надихнули Марію Бакало на перформанс “Знову і знову та як це завершиться”. У квітні 2025 року відбулася львівська прем’єра, а 30-31 травня подивитися його мали змогу й київські глядачі.

На тлі імпровізованого проєктора – дражлива темрява. Коли зображення рухається, тінь його наздоганяє. Часом більшає, часом меншає – але завжди поруч. Це так схоже на життя в умовах постійної загрози й невизначеності. Чи могли батьки, які записували цю касету, передбачити, що за двадцять років Крим буде окуповано? А малі в кадрі, вже, мабуть, і самі стали батьками. Їхні діти, скоріш за все, вже не мають спогадів про український Крим. І чи вірять вони так само у безхмарне майбутнє?

Марія Бакало у перформансі проводить чимало паралелей із власними дитячими спогадами. Як вона приходила до своєї мами на роботу у військову частину, так і її діти сьогодні присутні в театрі. Орест і Тереза грають у приставку, складають пазли, перешіптуються – і створюють власну динаміку, яка додає роботі спонтанності.

“Я абсолютно відкрита до того, що дитяча увага в певний момент може розсіятися, що вони можуть загратися або внести якісь свої несподівані елементи у виставу”, – каже Марія.

Власне, довіра до непередбачуваного пронизує й хореографію Марії. Центральним елементом виступає фітбол. Багаторічна практика контактної імпровізації навчила перформерку реагувати на несподівані фактори та довіряти тілесному інтелекту. На сцені цей м’яч для фітнесу – не просто реквізит, який слухняно виконує свою функцію. Він вислизає, відкочується, несподівано приймає або відштовхує тіло. Перформерка змушена постійно домовлятися з цією нестабільністю, балансувати між контролем і капітуляцією, між напругою та розслабленням.

“Мені хотілося запропонувати в цій роботі хореографію, яка зрушила би конвенційне розуміння того, що таке танець. Тому я вирішила, що в центрі перформансу буде фітбол – із формою та станами, до яких призводить його взаємодія з моїм тілом: відчаю, коли я щоразу падаю, як він мене відкидає; чи розслаблення, коли я пом’якшуюсь, спираючись на фітбол”, – пояснює Марія.

Така взаємодія перегукується з головною темою вистави. Як і життя під час війни, на порозі ядерної катастрофи, цей танець не дозволяє завчити правильну послідовність рухів. Кожне падіння, кожна втрата рівноваги вимагає нової реакції, нового способу втриматися. Марія свідомо відмовляється від упізнаваної танцювальної лексики: її хореографія народжується не з відпрацьованих рухів, а з тілесної пам'яті та інстинкту виживання. У цьому сенсі фітбол втілює принцип існування в сучасній Україні — коли стабільність щоразу вислизає, але тіло все одно шукає нову точку опори.

Важливу роль у створенні потрібної атмосфери відіграє й музичний шар вистави, створений композиторкою Мар’яною Клочко. Наелектризоване, дещо футуристичне звучання підсилює відчуття тривоги й напруги. Музика ніби струмить у повітрі, задаючи пульсацію, в якій тілесні дії перформерки набувають ще більшої крихкості.

У дитинстві Марія сприймала мамину військову форму як театральний костюм, а офіційні промови нагадували акторські репліки. Історія циклічна – діти Марії навіть асистують їй у створенні необхідного образу на сцені.

У кульмінаційний момент вистави перформерка вбрана в ковпак та маску у вигляді черепа. З-за спини стирчать кабелі з наконечниками у вигляді тризубів. Через цю химерну естетику мисткиня розповідає власну історію втрати дому. Вона говорить про Сімферополь — місто, яке пам'ятає українським, багатомовним і багатоетнічним, — та про те, як легко суспільство погоджується на спрощені пояснення складних травм.

У виставі немає спроби дати готові відповіді чи розставити всі акценти. Натомість є запрошення сумніватися у звичних наративах, відмовитися від зручних ярликів про “Схід” і “Захід”, “своїх” і “чужих”.

Марія розповідає про те, як мати відмовилася співпрацювати з окупаційною владою й поїхала з Криму після 2014-го – а в Києві її наздогнав різкий ярлик “сепаратистка”. І ставить питання: а чи успадкували цей статус і Тереза з Орестом, навіть якщо народилися на Львівщині?

Костюм, придуманий художником Яном Бачинським, допомагає очуднити цю болючу тему, загорнути її в більш грайливу та лагідну форму, знизити градус напруги й водночас дати простір для рефлексій.

Марія наголошує, що одним із наскрізних прийомів у цій роботі виступає дитячий доторк до складних тем. Власне, через дитячу оптику авторка порушує й тему ядерного роззброєння України – рішення, після якого країна вже не могла залишитися колишньою.

У контекст ядерного роззброєння України нас вводять через розмову дитини з татом, який пояснює їй: що таке ядерна держава, чому Україна відмовилася від ядерної зброї та повірила в гарантії безпеки.

“Нам дали обіцянку поважати наші кордони, підписали про це папери. Але ми всі отримали навіть дещо більше – шанс на майбутнє для всього живого. Мабуть…” – бринить сумнівом текст на екрані.

Проте вистава не прагне перетворитися на політичний маніфест чи історичну лекцію. Ядерне роззброєння постає тут не як тема, яку потрібно оцінити однозначно, а як привід замислитися над природою рішень, що ухвалюються нібито "заради майбутнього". Авторку цікавить сама логіка таких виборів: коли дорослі — батьки, політики, держави — говорять про безпеку дітей, але ніхто не може напевно знати, до чого ці рішення зрештою приведуть.

Батьки ухвалюють рішення, сподіваючись убезпечити своїх дітей. Держави також говорять мовою турботи про майбутні покоління, виправдовуючи нею і накопичення зброї, і відмову від неї. Вистава оприявнює парадокс: чи може шлях до миру пролягати через зброю, здатну знищити світ?

Водночас Марія Бакало свідомо залишає усі питання відкритими. Вона не пропонує відповіді на те, чи було ядерне роззброєння правильним рішенням, як і не нав'язує готових висновків щодо Криму, війни чи батьківської відповідальності. Її перформанс радше створює простір для проживання досвіду. Ми спостерігаємо, як вона падає, підводиться, наближається й віддаляється від ядра небезпеки, яке символізує фітбол, підлаштовується, намагається знову і знову – поки ми не маємо жодної гадки, як воно все завершиться.

Виставу можна буде подивитися y Jam Factory Art Center 10 жовтня

Оксана Заблоцька
Фото: Ляна Труш